«Цю дивовижну історію доктора Джорджа Рітчі я почув на його лекції в Університеті Вірджинії у 1965 році. Тоді я ще був студентом, вивчав філософію і до того моменту щиро не вірив, що після життя щось залишається. Саме розповідь доктора Рітчі про потойбічне існування надихнула мене на активне дослідження цього феномену», — згадував згодом психіатр Реймонд Моуді, автор славнозвісної книги «Життя після життя», який, власне, і ввів у наш обіг термін «навколосмертний досвід».

Історія, яка так глибоко вразила Моуді, трапилася в грудні 1943 року на військовій базі Кемп-Барклі, що в Техасі. Двадцятирічний рядовий Джордж Рітчі захворів на важку двосторонню пневмонію, і його серце не витримало. Лікарі констатували смерть. У цьому стані юнак перебував близько дев’яти з половиною хвилин, аж поки один із санітарів не переконав лікаря зробити прямий укол адреналіну в серцевий м’яз. Усе, що хлопець пережив за ці лічені, але безмежні хвилини, він згодом майстерно та відверто описав у своїй автобіографічній книзі «Повернення із завтра», написаній у співавторстві з Елізабет Шеррілл.

Початок подорожі Рітчі

«У двадцять років мене призвали на військову службу. Саме там я підхопив запалення легень і впав у кому. Понад дев’ять хвилин мене вважали мертвим. Однак увесь цей час моє існування не переривалося ані на мить. Можливо, все те, що мені судилося побачити, було показано лише для того, аби назавжди розсіяти страхи та хибні уявлення людства про життя і смерть», — розмірковував Джордж Рітчі.

Того фатального дня Джордж немовби прокинувся у своїй палаті. Відчувши неабияке полегшення, він вирішив вийти в хол, щоб знайти лікаря та поділитися радістю від покращення стану. Юнак блукав лікарняними коридорами, аж поки не побачив медика з тацею інструментів, що швидко йшов йому назустріч.

Рітчі попрямував до нього, проте лікар наче не помічав хворого. Останньої миті перед зіткненням Джордж зойкнув, намагаючись привернути увагу, і рвучко відскочив убік (хоча відчував, що чоловік міг просто пройти крізь нього). Не розуміючи, чому його відчайдушно ігнорують, хлопець розгублено повернувся до своєї палати.

«Повернувшись, я побачив, що на моєму ліжку лежить хтось, загорнутий у простирадло. З-під щільної тканини безвольно звисала лише ліва рука. Придивившись, я помітив на пальці каблучку мого студентського братства Phi Gamma Delta із вигравіюваними цифрами "19" і "45". Тієї миті я просто не міг повірити, що все це відбувається зі мною», — згадував Рітчі.

Юнака охопив крижаний відчай: він так мріяв стати лікарем, планував уже за кілька днів сидіти за святковим столом із сім’єю, а тепер усе це розбилося на друзки. Ніколи раніше він не відчував такої пронизливої самотності. Відчайдушно захотівши побачити рідних і потрапити до медичного коледжу в Річмонді, штат Вірджинія, він щойно встиг подумати про це — як миттєво опинився за стінами шпиталю.

«Здавалося, я лечу на схід у десятки разів швидше за літак. Унизу миготіли вогні міст, і мені захотілося зупинитися в одному з них. Раптом я виявив себе на тротуарі абсолютно незнайомої вулиці. Саме тоді я осягнув приголомшливу істину: тут мої думки керують моїми рухами», — зазначав Рітчі.

Біля придорожнього закладу з вивіскою «Кафе» він побачив чоловіка років сорока, який саме підняв комір пальта, ховаючись від холоду. Джордж спробував запитати, в якому місті він опинився. Проте незнайомець просто пройшов повз. Рітчі з гіркотою усвідомив: для звичайних людей він перестав існувати.

Юнак стояв посеред вулиці, охоплений щемким почуттям покинутості. Він розумів, що навіть якщо перенесеться додому, ніхто з рідних його не побачить і не почує.

Друга частина подорожі Рітчі

Джордж вирішив повернутися до шпиталю. Він відчайдушно намагався стягнути простирадло зі свого закляклого тіла, але руки не слухалися фізичної матерії. Безпорадність завдавала нестерпних духовних страждань.

«Раптом я помітив, як палата починає наповнюватися світлом. Спершу здалося, що хтось із персоналу увімкнув додаткові лампи. Але сяйво посилювалося, ставало настільки сліпучим, що це важко передати словами. Його можна порівняти хіба що з одночасною роботою мільйона зварювальних апаратів. Лише згодом я розгледів у цьому сяйві Істоту, яка повністю складалася зі світла — я відчув, що це був Ісус Христос. А потім стіни шпиталю розчинилися, і перед моїми очима промайнула детальна панорама всього мого життя, від самого народження до двадцяти років», — ділився найсокровеннішим Джордж Рітчі.

Після цього грандіозного перегляду життя Світло відкрило йому інші виміри — саме туди, за його словами, потрапляють душі після закінчення земного шляху. Перший рівень знаходився зовсім близько до нашої планети. Це був прихисток «прив’язаних до землі» душ — тих, хто лишився у полоні своїх тілесних залежностей, злоби чи нестерпної самотності, людей, які раз у раз сварилися, випромінюючи ненависть. Цю сферу Джордж назвав обителлю глибоко нещасних.

Далі разом зі Світлою Істотою вони піднялися вище. Там перед ними розгорнулися прекрасні парки, залиті зовсім іншим, вищим світлом. На цьому рівні панували абсолютна радість, мир і пізнання.

Згодом мандрівник опинився у неймовірних лабораторіях цього вищого світу. Надскладні пульти управління та інструменти, над якими працювали «духовні вчені», неабияк вразили юнака — він просто не міг збагнути принципів їхньої роботи. І лише на початку 1950-х років, гортаючи сторінки журналу Life, Рітчі випадково натрапив на фотографію панелі керування першого у світі атомного підводного човна Nautilus. Світлина шокувала Джорджа. Адже саме ці інструменти він у деталях розгледів ще 1943 року, під час свого перебування за межею життя.

Наступним спогадом, яким доктор Рітчі щедро ділився зі слухачами, була та сама каблучка на його руці. Але тепер він бачив її своїм звичним, фізичним зором. Повернувшись до земного буття, Рітчі жив із непохитним переконанням: йому подарували другий шанс лише для того, щоб він доніс людству просту істину — за нашого палкого бажання ми здатні перетворити матеріальний світ на справжній рай на землі.

До слова, через десять місяців після повернення до життя, подорожуючи на авто, Джордж Рітчі таки відвідав місто Віксбург у штаті Міссісіпі — те саме, де колись зупинилася його безтілесна душа. Тут йому все здавалося до болю знайомим. Він безпомилково впізнав вулицю, що вела до будівлі з вивіскою «Кафе».

«Опинившись біля того самого закладу, я відчув, як по шкірі побігли мурашки. Адже я дійсно був тут, коли перервав свій стрімкий політ на схід. Саме на цьому місці я стояв і міркував, що ж робити далі. Смерть — це все-таки велика ілюзія», — підсумовував доктор Джордж Рітчі.

Цей випадок вважається одним із найвідоміших і найдокладніших у світі, і саме він поклав початок сучасному науковому інтересу до феномену навколосмертних переживань.