Альберт Безіл Вілберфорс був реальною людиною. Архідиякон Вестмінстерського абатства, священник, письменник. Помер у травні 1916-го у віці сімдесяти п’яти років. А через пів року раптом почав писати листи. З того світу.

У 1919 році вийшла книга «Листи з того світу». Автором значився дух на ім’я Філімон, який диктував тексти через медіума. Сер Артур Конан Дойл та інші тодішні фанати спіритизму швидко постановили: під псевдонімом ховається саме покійний архідиякон Вілберфорс.

Філімон-Вілберфорс надиктував багато. Що земний світ — найважча школа з усіх. Що після смерті він годин дванадцять взагалі не розумів, що помер, бо бачив живих родичів у тумані. Розповідав про «тіла зі світла» і про те, що мерці мають зір, який сприймає на кілька октав більше за живих. Ще стверджував, що земні пейзажі швидко стираються з пам’яті.

Тут треба зробити паузу для здорового глузду. Жодних привидів за друкарською машинкою не сиділо. Тексти отримали через автоматичне письмо. Це коли людина бере ручку і нібито дозволяє потойбіччю водити своєю рукою. Наука давно розібрала цей фокус. Це звичайний ідеомоторний ефект — несвідомі м’язові рухи під впливом власних очікувань і фантазій.

Тобто книгу написав сам медіум. Можливо, навіть щиро вірячи, що працює персональним стенографістом у лондонського священника.

Але цікаво інше. Те, що саме транслювала підсвідомість медіума. Для містичної літератури тексти напрочуд прагматичні.

«Вілберфорс» писав, що жорсткого графіка долі не існує. Раптової смерті можна уникнути, а людина йде з життя тоді, коли «дозріває, як яблуко». Молитва у його трактуванні — це не магічний бронежилет від фізичної небезпеки, а радше спосіб отримати розраду чи духовну підтримку. Щодо реінкарнації дух чесно визнав: не пам’ятаю і не маю такого досвіду. Та й сенсу повертатися на землю тим, хто вже засвоїв життєві уроки, немає.

Уся ця історія — не репортаж із потойбіччя. Це типова література тієї епохи. Люди просто намагалися впоратися з наслідками м’ясорубки Першої світової. Вони масово втрачали близьких і шукали втіху. Конструювали світи, де мертвим добре, де немає болю, а є лише світло і спокій. А хто саме це вигадав — дух британського архідиякона чи стомлена психіка живої людини — питання десяте.

Головне, що тоді це комусь допомагало жити далі.