Нюанси зовнішності, які колись вважалися ознаками аристократичної крові

…а зараз від них намагаються позбутися за допомогою пластики або хоча б ретельно замаскувати. Я вважаю, що дарма. А ви?

На думку про цю статтю мене наштовхнув коментар дівчини, яка розповідала, що нещодавно відрізала чубчик. Тепер вона з ним мучиться: не може гарно укласти, постійно перемиває, бо той брудниться дуже швидко. Зате… тепер нарешті закритий її високий лоб, адже суспільство каже, що це «негарно».

Щиро сподіваюся, що одного дня ця дівчина зрозуміє: суспільство взагалі багато чого зайвого говорить. А ось лише кілька століть тому це ж суспільство говорило зовсім інакше. Стандарти краси мінливі, як погода. Як я люблю казати, не буває гарних і негарних людей, є ті, хто народився «не в ту епоху». Бо якщо заглибитися в історію, з'ясується, що ваші риси, які сьогодні можуть вважатися недоліками, раніше були шалено бажаними й свідчили про високе походження.

Давайте ж поговоримо про ті нюанси зовнішності, які колись були маркерами аристократії.

Високий, чистий лоб

В епоху Відродження (XIV-XVI ст.) високий, відкритий лоб був уособленням інтелекту, благородства та духовної чистоти. Це був настільки потужний тренд, що аристократки йшли на вражаючі кроки: вони збривали або вищипували волосся вздовж лінії росту, а також на потилиці, щоб шия виглядала довшою та витонченішою. Іноді під пінцет потрапляли й брови — згадайте загадкову відсутність брів у Мони Лізи. Погляньте на портрети того часу, наприклад, на знамениті зображення королеви Єлизавети I — її височенний лоб був не просто особливістю, а свідомо створеним ідеалом краси.

А звідки ж взялося презирливе слово «вузьколобий»? Спочатку воно означало людину низького походження, яка займається фізичною працею, а не розумовою. Пізніше, у XIX столітті, ця ідея отримала псевдонаукове обґрунтування завдяки фізіогноміці, а пізніше — френології та теоріям криміналіста Чезаре Ломброзо. Він помилково стверджував, що низький, похилий лоб є ознакою «природженого злочинця» або дегенерації. Аристократія, звісно, з радістю підхопила цю ідею, щоб підкреслити свою «еволюційну перевагу» над простим людом. На щастя, сьогодні ми знаємо, що це лише генетика.

Ніс із горбинкою, або «римський профіль»

За якими носами ганяються сьогодні? За мініатюрними, ідеально прямими, «ляльковими» носиками-кнопочками. Дівчата, бачачи у дзеркалі ледь помітну горбинку, обростають комплексами й починають збирати гроші на ринопластику.

А колись саме такий ніс вважався ознакою породи. Так званий «римський профіль» або орлиний ніс у Стародавньому Римі, а пізніше й у європейській аристократії, асоціювався з силою характеру, владою та лідерськими якостями. Подивіться на бюсти імператорів та полководців, таких як Юлій Цезар чи Веспасіан, — їхні профілі не залишають сумнівів у їхній владності.

У XVIII-XIX століттях популярна на той час наука фізіогноміка (яка стверджувала, що за рисами обличчя можна визначити характер) приписувала власникам «орлиних» носів рішучість та шляхетність. Такий ніс протиставлявся прямому чи кирпатому, які вважалися ознакою простоти, а іноді й інфантильності. Цікаво, що сучасні тренди тяжіють до «дитячих» рис обличчя, які є повною протилежністю «владному» римському профілю. Погодьтеся, часто саме ця риса надає обличчю унікальний шарм, який безслідно зникає після операції.

Фігура: від Рубенсівської пишності до хлопчачої тендітності

Міф про те, що аристократки завжди були «тонкими і дзвінкими», — один із найпоширеніших. Насправді ідеали жіночого тіла змінювалися кардинально, і часто вони були прямим відображенням соціально-економічної ситуації.

Епоха Бароко (XVII ст.): Погляньте на картини Рубенса. Пишні груди, широкі стегна, м'які округлості — це не просто еталон, а гучний маніфест багатства, здоров'я та фертильності в епоху, коли їжа була привілеєм, а хвороби — буденністю. Худорлявість, навпаки, асоціювалася з бідністю, недоїданням та сухотами (туберкульозом).

Вікторіанська епоха (XIX ст.): Тут панував культ фігури «пісочний годинник». Жінки затягували талію в жорсткі корсети, але не для того, щоб приховати форми, а щоб їх гіперболізувати! Корсет піднімав груди й створював драматичний контраст із тонкою талією та пишними стегнами. А жінка, затягнута в корсет, фізично не могла працювати в полі чи на фабриці — її тіло було символом дозвільного способу життя.

«Ревучі двадцяті» (XX ст.): А ось тут стався переворот! Ідеалом стала андрогінна, хлопчача фігура «гарсон»: пласкі груди, вузькі стегна, відсутність талії. Це був візуальний бунт проти патріархального минулого, символ нової, незалежної жінки, яка працює, водить авто, палить і танцює джаз.

Як бачимо, єдиного «аристократичного» стандарту фігури ніколи не існувало. Ідея про те, що одні форми «благородніші» за інші — лише черговий міф.

Королівська постава: домінуючий, але не вічний ідеал

Здавалося б, ідеальна постава — це вічна цінність. І справді, протягом століть вона була чи не головним маркером класової приналежності. Справа не лише в естетиці. Пряма спина символізувала моральний стрижень, самодисципліну і, що важливо, відсутність потреби у важкій фізичній праці, яка згинала спини селян та робітників. Аристократичне виховання включало жорстку тілесну дисципліну, і погана постава вважалася ознакою невихованості.

Але навіть цей стандарт не був абсолютним. Наприклад, на початку XX століття, в епоху Belle Époque, серед молодих аристократок стала модною так звана «дебютантська сутулість» — навмисно розслаблена, злегка втомлена поза з S-подібним вигином, що символізувала витончену зневагу до суворих вікторіанських правил. Пізніше, в 90-ті роки, в епоху гранжу та «героїнового шику», модною знову стала навмисна сутулість (згадайте Кейт Мосс). Це був протест проти гламуру 80-х.

Сьогодні, з культом здоров'я та фітнесу, ми знову повертаємося до ідеї королівської постави, але вже не як до ознаки класу, а як до символу турботи про себе.

Наостанок

Найправильніше, на мій погляд, — жити своїм життям, не озираючись на мінливі норми суспільства. Ця стаття не для того, щоб якось применшити власниць низького лоба чи маленького носа. Вона про те, щоб показати: усі наші особливості — це просто риси. Колись вони були в моді, колись — ні. Вони нормальні, вони — наші.

Якщо вам особисто щось у собі не подобається, ви маєте повне право це змінювати. Але нехай на це рішення не впливає мінлива думка натовпу. Адже ми спокійно приймаємо, що комусь подобаються вінтажні речі, мистецтво минулих епох, стара музика. То чому б не прийняти, що для когось «вінтажні» стандарти краси можуть бути ближчими, ніж сучасні? Ось такий посил я хотіла вам передати.