Не розхитуйте і не підпалюйте Україну. Текст звернення президента з нагоди 100-річчя подій Української революції

Сьогодні ми не стільки святкуємо, скільки аналізуємо помилки наших далеких попередників.

Шановні пані та панове! Дорогі співвітчизники!

Надпотужний політичний землетрус, яким для Європи та Азії виявилася Перша світова війна, тоді розвалило кілька імперій. Ще на початку ХХ століття вони здавалися непорушними засадами континентального порядку, і за якихось двадцять років ті колоси на глиняних ногах впали, а на руїнах постала ціла низка нових незалежних держав. На авансцені історії в повний голос заявили про себе народи, над правом на самостійне існування яких в провідних європейських столицях навіть не замислювалися, передає Ukr.Media.

Незабаром Чехія і Польща, Фінляндія і Естонія, Литва і Латвія, інші близькі нам країни відзначатимуть сторіччя відновлення або проголошення незалежності. Ми щиро розділяємо радість дружніх нам народів, тим більше, що в нашому власному календарі такої дати поки немає. Ми втратили цілих 75 років, щоб знову стати на той шлях, якого так і не подолали на початку ХХ століття.

Сьогодні ми не стільки святкуємо, скільки аналізуємо помилки наших далеких попередників. Аналізуємо для того, щоб зараз уникнути подібного самим. Вивчити, засвоїти і не повторити - ось що зараз головне. Медики дуже наполегливо радять холодний душ як дієвий профілактичний засіб. А для політиків вельми корисним є холодний душ історії.

Відразу хотів би зазначити, що цілком поділяю думку Івана Лисяка-Рудницького, який говорив: "Було б помилкою говорити про поразку української революції. Вона не досягла своєї остаточної мети, але внутрішньо переродила суспільство України..." На фундаменті Української національної революції 1917-1920 років розвивалася "все дальше українське життя".

Українська ідея, яку до того протягом десятиліть цікавився лише вузьке коло національної інтелігенції, масово оволоділа селянами і пустила коріння в середовищі робітників.

Протягом першого року Революції навіть тодішня українська еліта перебувала в полоні автономістських ілюзій про міфічну федеративної демократичної Росії. Універсал Центральної Ради про незалежність був лише четвертим, а, я абсолютно переконаний, мав би бути першим. Однак після Революції питання про незалежність настільки міцно укорінився в свідомості українців, що його не змогли витравити цілих сімдесят років диктатури. І, думаю, що це вже тоді був необоротний процес.

І навіть більшовики змушені рахуватися з розмахом і силою українського національного руху. Замість сукупності малоросійських республік і губерній з'явилася Україна, - нехай ще й не відокремлена, але вже виділена. І з юридично оформленим правом відокремитися. Звичайно, у конституції Радянського Союзу ту норму твердо вважали мертвою, але ми, українці, її оживили, як тільки склалися відповідні для того обставини.

І Центральна Рада, Українська Народна Республіка, і Гетьманат, Директорія проклали той шлях, яким Україна йде в майбутнє. І за це ми повинні бути вдячні видатним постатям того часу, як-то: Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Павло Скоропадський, Симон Петлюра, Євген Коновалець, Дмитро Донцов, Євген Петрушевич та інші. І вдячні мільйонам українців, які усвідомили свої національні та громадянські права. І найбільше - тим, хто за незалежність боролися із зброєю в руках, хто були справжніми солдатами революції, - солдатами не в переносному, а в прямому сенсі слова.

Шановне товариство!

Минулої осені, виступаючи перед київськими студентами з нагоди стопятидесятиріччя Михайла Грушевського, я наводив доречну думку Василя Ключевського: "Історія-не вчителька, а наглядачка: вона нічому не вчить, а тільки карає за незнання уроків". Як бачимо, іноді навіть російські історики бувають праві.

Що ж у нас тоді пішло не так і чому ми втратили незалежність, на відміну від наших найближчих сусідів?

Перша причина – хибні ідеологічні установки: орієнтація на федерацію з Росією і дурман соціалістичної і комуністичної доктрини. Вони замість того, щоб консолідувати націю, розпалювали класову і соціальну ненависть між різними верствами українського суспільства і робили його вразливим перед зовнішнім ворогом. Здається, один тільки Скоропадський наполягав на тому, що Україна не повинна стати полем для соціалістичних експериментів.

По-друге, недалекоглядний, короткозорий пацифізм завадив вчасно створити справжнє українське військо, тверезо оцінити загрозу з боку Росії для України і твердо підготуватися до зовнішньої агресії з боку білих, що з боку червоних. "Влада, - писав сумно відомий Мурах, - ми несемо з далекої Півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, підтримуємо її силою цих багнетів". Російська інтервенція, російські війська і російську зброю – ось що зіграло вирішальну роль у придушенні революції. І російська пропаганда – так само, бо самими солодкими обіцянками українців обходили саме більшовики. Нічого не нагадує?

По-третє, через брак міжнародної підтримки Україна в роки вирішальної сутички з росіянами залишилася сам-на-сам із агресором.

Але головне, що не дало тоді зміцнитися українській незалежній державі – брак внутрішньої єдності, політичні чвари, анархія, отаманщина.

"Наші тодішні лідери, - писав у своїх "Спогадах командарм Михайло Омелянович-Павленко, командувач армії УНР, - партійні гасла ставили вище державних, персональні моменти вище загальних".

Московсько-петроградські полчища, немов сарана, хмара за хмарою сунули в Україну. А деякі керівники українського руху тим часом вважали, що головне – підняти повстання проти Гетьмана. Його організатори не цуралися перемовлятися з ленінським Раднаркомом, пропонуючи за допомогу в заколоті легалізувати в Україні більшовицьку партію.

Калейдоскопічні зміни урядів, перманентні змови і постійні заколоти не залишали жодних шансів на успіх нашої справи. Міжпартійна боротьба і міжособистісні інтриги не припинялися навіть тоді, коли українська влада не поширювалася далі залізничної станції, до якої відступив паровоз з членами уряду.

Самовільне зняття цілої армії з фронту вже не виглядало як екстраординарна подія. Військове підрозділ міг відмовитися виконувати накази вищого командування, тому що командиру не подобався якийсь міністр, чи так вирішив солдатський рада. Хтось переходив на бік червоних, хтось перебігав до білих. Хтось просто створював собі власну армію, і значна частина території України опинилася в кінці кінців під владою різних "батьків" та "отаманів" з розгулом беззаконня і диктатом грубої сили.

Таку українську історію, кажучи словами Винниченка, справді не можна читати без брому.

Але традиція не пройшла безслідно, і в сьогоднішній Україні багато хто плутає демократію з махновщиною. Ми втратимо державність, якщо всі не зрозуміють, що монополію на застосування сили має тільки держава; що всі акції протесту повинні носити виключно мирний характер; що пристрасть до зброї потрібно демонструвати тільки на фронті, а залізничні колії слід висаджувати на території ворога, а не в тилу власних військ.

Попереджаю тих, хто виходить за межі названих принципів, закону і здорового глузду, що я буду протидіяти всім тим, хто буде намагатися насаджувати в Україні на догоду Росії безлад і анархію. Буду протидіяти і переконанням, і словом, і силою правоохоронних органів.

Я ще раз закликаю всі партії, представлені у Верховній Раді, так і позапарламентські, в жорсткій внутрішньополітичній боротьбі, властивої будь-якій демократії, дивитися на ті надзвичайно складні зовнішні обставини, в яких ми будуємо європейську Україну.

Хочете боротися проти Президента – прошу дуже. Ви на то і опозиція. Але Україну - не розхитуйте і не підпалюйте!

За чотири роки Української національної революції минулого століття влада в Києві змінилася як мінімум 14 разів. Кому від того стало легше? Скажіть, кому від цього стало легше. Кому, крім Кремля, який отримав тотальний контроль над Україною на цілих сімдесят років. Тому Москва хоче, щоб і зараз влада в Україні змінювалася б з такою ж регулярністю.

Росія завжди користувалася у своїх інтересах переваги демократичних систем у сусідніх державах, щоб поглинути їх: починаючи з часів Новгорода і Речі Посполитої, закінчуючи Центральною Європою після Другої світової. І зараз розхитування ситуації в нашій державі зсередини є одним із способів гібридної війни Кремля проти України.

Оскільки, відповідно до Конституції, рішення про дострокові парламентські вибори і про розпуск парламенту приймає Президент України, хочу ще раз підкреслити: дострокових парламентських виборів, в яких зацікавлена Росія, я не підтримую. А значить їх не буде.

Як Президент я пройшов свій екватор, парламент до нього наближається. Не так вже й багато часу до планових виборів. У нас є два роки для того, щоб на основі досягнутої макрофінансової та макроекономічної стабілізації прискорити і утримати економічне зростання. Зробити вже перші результати реформ відчутними для якомога більш широкого кола українських громадян.

Опозиція пропонує, я б навіть сказав, нав'язує влада формат війни на взаємне знищення. Я ніколи не погоджуся на таку пропозицію. Всередині країни для мене всі політичні сили, незалежно від того, при владі вони чи в опозиції, - є партнерами у побудові незалежної, європейської, демократичної держави.

Сьогодні, як і сто років тому, Україна захищає свою незалежність від російського агресора. У цій війні слід пам'ятати, до чого призводить розбрат, і не допустити тих трагічних прорахунків, які призвели до поразки Української революції 1917-1921 років, а головним з них були внутрішні незгоди в умовах зовнішньої агресії.

Пам'ятаємо як "Отче наш": "Тільки коли ми єдині – ми непереможні". Пам'ятаємо мудрість древніх: "Мужність - творить перемогу, єдність - творить непереможених".

Пам'ятаємо і українську пісню-молитву: "В єдності сила народу. Боже, нам єдність дай".

Підписуйтесь на новини UkrMedia в Telegram
Схожі
Останні новини
Популярні
Зараз читають