«Дві історії, два погляди на одне і те ж життя» — цікава історія про те, чому нам не щастить

Група бізнесменів, підприємців, управлінців, які приїхали в кінці 90-х в каліфорнійський університет за новими технологіями в маркетингу і PR, були стурбовані одним питанням: «звичайно, вам-то добре тут говорити... якби у нас такі податки/закони/вчителі/батьки/гроші/можливості... і т. п. були, — ми б....». Але тут літній професор перебив людей, які горланили. І далі слідувала красива історія, інформує Ukr.Media.

Він вийшов з-за кафедри, присів якось бочком на першу парту і вимовив цю саму фразу: «Мені в житті не щастило з моменту мого зачаття...»

- Хочете, розповім свою сумну історію?

- Звичайно ж, так! — закивали всі. І приготувалися його жаліти.

Урок на все життя:

- Мені в житті не щастило з самого моменту мого зачаття...

Мій батько, перебивався випадковими грошима, був без стабільного заробітку. Він зник з мого життя, як тільки дізнався, що його неповнолітня подружка — дівчина-мулатка, яка воліє нічний спосіб життя, — «залетіла». Його як вітром здуло! Тому я — безбатченок.

Моє невезіння тільки починалося... Юна мулатка, хоч і виносила мене майже до терміну, але тільки зачувши мій перший крик, відразу, на пологовому столі, відмовилася від мене. Так я, слабкий, беззахисний малюк, який щойно прийшов у цей чужий, незнайомий світ, залишився зовсім один... Все, що залишалося — кричати від безвиході на весь Всесвіт на руках акушерки.

Далі — більше... Мені фатально не щастило... Мене не всиновили у дитинстві я був дуже слабкою, хворобливою дитиною. До того ж у ті роки, народжений від мулатки, я взагалі мав мало шансів бути усиновленим. Тому з Будинку малятка, я прямо потрапив у дитячий будинок.

Ну, тут вже... не щастить так не щастить! Це був дитячий будинок для «кольорових» дітей, яких нас там тільки не було... Я сповна відчув на собі все: і як б'ються китайці, і як плюються мексиканці, і як боляче щиплются чорні...

Не везло мені з навчанням... Вчителі довго не затримувалися і весь час змінювалися. Та, чесно кажучи, і не з усіх предметів вони у нас в дитячому будинку взагалі були. Тому зі школою у мене теж, як ви розумієте, не задалося. Ну, просто — тотальне невезіння!...

...Він помовчав. Посидів в тиші, дивлячись кудись у підлогу... Потім підняв очі на нас. Ми, звичайно співчутливо чекали продовження цієї історії, не розуміючи, до чого він взагалі все це почав, — адже так славно сперечалися з маркетингових задач всього півгодини тому.

- Я втомився розповідати вам це, — несподівано сказав він, — Це не моя історія... Хочете, я розповім вам свою?

Німа пауза... Нам залишалося тільки погодитися головами, тому що ми взагалі вже остаточно загубилися: де тут чия історія, для чого він взагалі все це нам розповідає, та ще й англійська мова для багатьох не просто в своїх тонкощах давався.

- А моя історія — ось... — продовжив він.

- Я по життю взагалі — дуже везуча людина!

Мені пощастило прямо з самого моменту мого зачаття, коли мій недолугий татусь зник з мого життя, і не менш недолуга матуся — раз і назавжди! Можливо він відчув, що не зможе дати мені всього того, що допоможе мені вижити. Я вдячний йому за те, що його рішення саме таке... Хто знає, яким би я виріс і що б зі мною сталося, якби моє дитинство пройшло поруч з ним. Можливо він інтуїтивно зрозумів, що цей слабкий малюк ніколи не зможе стати сильним поруч з ним і тому тихо ретирувався. І я вдячний йому за це.

А мені, між тим, продовжувало везти.

Юна мулатка відмовилася від мене прямо на пологовому столі. І це вже була удача! Тому що, якби вона забрала мене з пологового будинку, я взагалі не впевнений, що залишився б в живих... А так в мене, хоч і слабкого, недоношеного, з'явився шанс! Шанс на життя! І дала мені його вона... Моя недолуга сімнадцятирічна мати. Я вдячний їй за цю відмову. І навіть в думках не хочу уявляти, де б я жив, як і де пройшло моє дитинство, якби вона не відмовилася від мене. Ця її відмова теж надала мені сили. Адже оголошуючи Всесвіт своїм першим криком, я вже розумів, що сподіватися мені в цьому житті не було на кого, я один... А це, напевно, все ж якусь концентрацію внутрішньої енергії викликає, погодьтеся... — посміхнувся він.

Далі — більше!

Мені пощастило, що мене не усиновили в дитинстві. Інакше я, болючий, ослаблений малюк, одержав би, можливо, дуже комфортні тепличні умови і турботу, але чи допомогло б мені це стати сильнішим і впевненішим в собі? Чомусь я думаю, що ні. Саме життя в дитячому будинку навчило мене стійкості: я навчився у китайців битися, я перейняв у чорних їх «щипці», так і плюватися я можу ого-го як! Це не везіння!

Ну, а зі школою — це взагалі окрема пісня! Вчителів не вистачало і кілька предметів, бувало, вів один чоловік. В старших класах ми здружилися з вчителем біології, який був для нас «ходячою енциклопедією», — так захоплений він був захоплений своїм предметом. І от везіння, він же викладав у нас ще й математику, що дозволяло нам зустрічатися на уроках кожен день! Ми багато спілкувалися. Звичайно у мене були тільки відмінні оцінки по його предметах. І коли постало питання про вибір коледжу — я не роздумуючи, пішов туди, де потрібна була математика і біологія.

Потім був університет.

Потім — наукова робота.

Сім'я. Діти. Онуки. Правнуки...

Я радий тому, що народився під щасливою зіркою!

І вдячний Долі за везіння.

Він продовжував з посмішкою сидіти на краєчку стільця. А ми «переварювали» все щойно почуте...

- Ось дві історії, два погляди на одне і те ж життя, — сказав він, встаючи з парти, здіймаючи перед собою дві відкриті долоні, як шальки терезів, — яка Вам більше до душі?