Чому навіть дорослі поводяться як діти? Іноді достатньо подивитись на себе зі сторони, щоб це помітити. Образилися на друга і вже внутрішній голос твердить: «Він завжди був проти мене!». Не відповіли на повідомлення і одразу майне думка: «Мене більше не люблять!». Спалахнули в суперечці з колегою і здається, що весь світ несправедливий. Чому так відбувається, інформує Ukr.Media.
Вся справа в тому, як наша психіка вчиться справлятися зі світом. З самого дитинства ми формуємо захисні механізми, психологічні інструменти, які допомагають нам витримувати складні емоції, біль, розчарування. Але ось проблема, деякі з цих механізмів залишаються на рівні дитячого садка, а інші еволюціонують, дозволяючи нам сприймати реальність складніше і глибше. Давайте розберемося, як це працює.
Уявіть собі немовля. Мама поруч, годує, посміхається — мама хороша. Але варто їй вийти з кімнати, як починається крик. У цей момент для малюка її не існує, і це жахливе відчуття! Цей механізм називається розщеплення, один з найпримітивніших способів захисту психіки. Він допомагає дитині хоч якось упорядкувати світ. Якщо мама іноді хороша, а іноді ні, це занадто складна думка, простіше розділити її на дві крайнощі.
Але що, якщо цей механізм залишається з нами в дорослому житті? Тоді світ як і раніше ділиться на «все або нічого». Сьогодні робота мрії, завтра пекельна каторга. Вчора друг був найближчою людиною, сьогодні зрадник. Коли людина не може бачити складні, суперечливі сторони інших людей і подій, вона опиняється заручником емоційних гойдалок. Ідеалізація змінюється розчаруванням, захоплення ненавистю.
Ще один класичний приклад примітивного захисту — проєкція. Уявіть дитину, яка сердиться на маму, але каже: «Це мама на мене злиться!». Вона не може усвідомити і прийняти свою злість, тому несвідомо приписує її іншому. У дорослих цей механізм працює точно так само, людина, яка боїться критики, починає першою звинувачувати оточуючих у упередженості.
Чому примітивні захисти так міцно тримаються? Вони швидкі, вони працюють, вони захищають від тривоги, але... вони роблять світ дуже спрощеним. А реальність, як ми знаємо, набагато складніша, ніж просто «добре» чи «погано».
На щастя, психіка не стоїть на місці, і з часом дитина починає розуміти, мама — це не чарівна фея, яка створена тільки для того, щоб радувати, а людина, у якої є свої справи і почуття. Вона може і любити, і відмовляти. Вона може посміхатися, а може бути втомленою. Це відкриття дається не відразу, але саме воно формує більш зрілу картину світу.
У дорослому житті цей механізм проявляється так, людина вміє бачити в інших не тільки хороше або погане, а цілий спектр якостей. Наприклад, після сварки з другом він не думає: «Все, він мені більше не друг», а каже собі: «Ми посварилися, але в цілому він мені дорогий». Або на роботі: «Цей проєкт вийшов неідеальним, але я зробив все, що міг».
Зрілі захисти, на відміну від примітивних, дозволяють нам зберігати стосунки, вчитися на помилках, сприймати себе та інших без крайнощів. Наприклад, сублімація один з найефективніших зрілих механізмів і допомагає перетворювати складні емоції на корисні дії. Злість можна спрямувати в спорт, страх в підготовку до іспиту, тривогу в творчий процес.
Гумор, теж потужний зрілий механізм. Уміння посміятися над складною ситуацією не означає уникнення реальності, але робить її трохи більш стерпною. Уявіть собі людину, яка спізнилася на роботу і замість того, щоб сварити себе, каже: «Ну що ж, всесвіт знову перевіряє, наскільки я спритний».
Якщо перехід до зрілих захистів не відбувається, людина залишається в емоційній нестабільності. В особистих стосунках це проявляється в неможливості витримувати конфлікти, найменша помилка партнера сприймається як зрада. На роботі будь-яке зауваження здається нападом. Внутрішньо — постійні гойдалки, від ейфорії до повного відчаю.
Але хороша новина в тому, що зрілі механізми можна розвивати в будь-якому віці. Як?
Перший крок, помічати свої реакції. Коли в голові з'являється думка «він мене більше не любить» або «мене ніхто не цінує», спробуйте поставити паузу, а чи немає тут чорно-білого мислення? Другий крок, давати собі час переварити емоції, перш ніж діяти. Третій, шукати більш конструктивні способи справлятися зі складними переживаннями, обговорювати, аналізувати, використовувати гумор, творчість, спорт.
Батькам важливо пам'ятати, що дитяча психіка не дорослішає сама по собі, вона розвивається через досвід. Якщо дорослі вчать дитину усвідомлювати свої емоції, не знецінювати їх («Ти засмучений? Давай обговоримо, чому»), не лякати покараннями («Якщо будеш злитися, я тебе не буду любити»), а допомагати знаходити виходи («Зараз не можна, але давай подумаємо, коли можна»), то малюк вчиться витримувати розчарування і бачити світ у всій його складності.
І тоді в дорослому житті він зможе справлятися з труднощами не через образи та крайнощі, а через розуміння, гнучкість і емоційну стійкість.
