Я знаю одну щасливу жінку. Вона — дружина художника, у якого займається мій син. Багато і довго не розповідатиму, тільки один випадок.
Отже, біжу я днями забирати сина із заняття. Все бігом, часу в обріз. Поки біжу — в голові вже плани будуються, як що встигнути, що робити першим, що другим.
Прибігаю. Сидить він у коридорі з обличчям, сповненим блаженства, і каже: "А я на вулицю зібрався погуляти. Така погода чудова!".
Я така, як здивуюся: "ДААА??????"
Так ось.
Це якраз про життя. Життя. Яку ми не помічаємо.
І навіть не тому, що ми такі-сякі не хочемо помічати, цінувати та інше.
А тому, що ми просто не навчені помічати радість, помічати добре.
Нам здається — ну ось ми йдемо вулицею і чому тут радіти? Що таке?
А треба говорити собі — ось я йду вулицею, приємний морозець, зірки, мені приємно, свіжо, тихо. Як добре!
Це як дітям, котрі ще нічого не знають, кажуть: "Дивись, це ложка, нею їдять суп. А це кухоль, з нього п'ють чай, а ось це цукор — він солодкий".
Потрібно вчити себе. Говорити собі. Оце добре. Я йду, і мені приємно. Я бачу це та це красиво. Оце дивно. Ось так спокійно та добре на душі.
Я зрозуміла, що треба повільно смакувати життя, дивитися, слухати дуже уважно, а справ то дуже багато. Життя закінчиться, а справи нескінченні.
Потрібно приділяти увагу самому життю і любити його нескінченно.
