Що ми винні батькам? І де межа цього обов’язку

«Чому рідко дзвониш?», «Ти мене зовсім забув» — такі докори ми нерідко чуємо від старших. А якщо їм потрібна не просто увага, а й постійний догляд? Хто визначає, скільки ми маємо віддати за життя, турботу та виховання, які колись отримали? І де межа цього обов’язку?

Зараз життя довше, ніж сто років тому. Завдяки цьому ми довше залишаємося дітьми: можемо почуватися улюбленими, насолоджуватися турботою, знати, що є хтось, кому наше життя дорожче за власне. Але є й інший бік.

У зрілому віці багато хто з нас потрапляє в ситуацію, коли доводиться дбати одночасно про дітей і батьків. Такий стан справ отримав назву «покоління сендвіч». Покоління тут означає не тих, хто народився в той самий період часу, а тих, хто опинився в такому ж становищі.

Ми затиснуті між двома сусідніми поколіннями — наших дітей (і онуків!) та батьків — і склеюємо їх разом, як начинка в бутерброді склеює два шматки хліба. Ми об’єднуємо всіх, ми відповідаємо за все.

Батьки живуть із нами або окремо, іноді хворіють, легко або важко, постійно або тимчасово, і їм потрібен догляд. А часом вони просто сумують і хочуть, щоб ми приділяли їм більше уваги, влаштовували сімейні вечері або приходили в гості, разом проводили свята, їздили у відпустку великою родиною. Іноді й ми хочемо, щоб вони дбали про наших дітей, дозволяючи нам більше часу приділяти собі та кар’єрі.

Швидко чи повільно, але вони старіють — і потребують допомоги, щоб піднятися сходами, сісти в машину і пристебнути пасок безпеки. І в нас більше немає надії, що ми виростемо і станемо незалежними. Навіть якщо ми втомлюємося від цього навантаження, то все одно не можемо сподіватися на те, що це одного разу закінчиться, тому що це означало б сподіватися на їхню смерть — і ми не дозволяємо собі про це думати.

Нам буває важко дбати про літніх рідних, якщо в дитинстві ми не бачили від них багато уваги. Але в деяких випадках той факт, що вони потребують нас, дозволяє змінити стосунки.

«Моя мати ніколи не була особливо теплою, — згадує 42-річна Ірина. — Бувало по-різному, але зрештою ми притерлися одна до одної. Зараз я дбаю про неї і переживаю різні почуття, від співчуття до роздратування. Коли раптом помічаю, як вона слабшає, то відчуваю болісну жалість. А коли вона висуває мені претензії, я часом відповідаю занадто різко і потім караюся почуттям провини».

Усвідомлюючи свої почуття, ми створюємо проміжок між емоцією та дією. Іноді вдається пожартувати замість того, щоб розлютитися, а часом доводиться вчитися прийняттю.

«Я розрізаю для батька шматки м’яса в тарілці і бачу, що він незадоволений, хоча й не заперечує», — розповідає 45-річний Дмитро.

Заповнити документи, допомогти одягнутися… Але також зачесатися, помитися, почистити зуби — необхідність приймати допомогу під час гігієнічних та медичних процедур може бути болісною для старших.

Якщо наша делікатність зустрічається з їхньою вдячністю — ці моменти можуть бути світлими і незабутніми. Але ми можемо бачити й роздратування та гнів батьків. Частина цих емоцій спрямована не на нас, а на стан власної безпорадності.

Хто і як визначає, що ми винні батькам і чого не винні? Однозначної відповіді немає.

Поняття обов’язку належить до ціннісного рівня, до того ж рівня, де ми зустрічаємо запитання: навіщо? чому? з якою метою? у чому сенс? Водночас поняття обов’язку — соціальний конструкт, а ми як люди, що живуть у соціумі, схильні тією чи іншою мірою дотримуватися того, що наказано, аби не бути цим соціумом відкинутими.

З погляду закону родових систем, який описав німецький психотерапевт і філософ Берт Хеллінгер, обов’язок існує в батьків щодо дітей — виховувати, любити, захищати, навчати, забезпечувати (до певного віку). Діти ж батькам нічого не винні. Однак можуть за бажання повертати те, що в них батьками було вкладено.

У разі, якщо вкладали прийняття, любов, віру, можливості, турботу, батьки можуть очікувати такого ж ставлення до себе, коли настане час.

Наскільки нам буде важко з батьками, великою мірою залежить від того, як ми самі дивимося на те, що відбувається: чи вважаємо це покаранням, тягарем або природним життєвим етапом.

«Я намагаюся ставитися до турботи про батьків і до їхньої потреби в ній як до природного завершення їхнього довгого, здорового і цілком успішного життя», — каже 49-річна Ілона.

Навіть коли ми виростаємо, хочемо залишатися хорошими для своїх батьків і почуваємося погано, якщо це не вдається.

«Мама каже: мені нічого не треба, а потім ображається, якщо її слова зрозуміли буквально», — дивується 43-річна Валентина.

У подібних випадках залишається тільки визнати, що це маніпуляція, прагнення керувати вами через почуття провини. Ми не маємо телепатичних здібностей і не можемо розгадувати потреби інших. Якщо ми прямо запитали й отримали пряму відповідь, ми зробили все, що було в наших силах. Але іноді стоїчні відмови батьків від допомоги, як і претензії до дітей, — наслідок їхніх переконань.

Батьки часто не здогадуються про те, що їхній погляд на речі — не єдино можливий. Вони виросли в іншому світі, їхнє дитинство пройшло в нестатках. Особисті незручності для них на задньому плані, їх належало терпіти і не нарікати.

Основним інструментом виховання для багатьох була критика. Про визнання особистої унікальності дитини багато хто з них навіть не чув. Ростили нас як уміли, як самі виросли. У результаті багато хто з нас почувається недолюбленими, недохваленими. І нам досі важко з ними, бо всередині відгукується дитячий біль.

Але батьки старіють, їм потрібна допомога. І в цей момент легко взяти на себе роль рятівника, який краще знає, як допомогти. Причин дві, або ви через власну підвищену тривожність не довіряєте близькому його власні проблеми і прагнете запобігти всіма силами його неминучому, як вам здається, провалу. Або ви бачите сенс життя в допомозі та опіці і без цього не уявляєте свого існування. Обидві причини пов’язані з вами, а зовсім не з об’єктом допомоги.

У цьому випадку слід усвідомити свої межі та мотиви, щоб не нав’язувати турботу. Ми не отримаємо відторгнення, якщо почекаємо, поки нас попросять про допомогу, і будемо поважати свободу вибору батьків. Тільки розділяючи мою і не мою справу, ми проявляємо справжню турботу.

Чи може статися так, що у нас не буде можливості доглядати своїх старших?

«Чоловікові запропонували роботу в іншій країні, і ми вирішили, що сім’я не повинна розлучатися, — розповідає 32-річна Марина, мати двох дітей, — але під нашою опікою лежача бабуся чоловіка, їй 92 роки. Перевозити її ми не можемо, та вона й не хоче. Ми знайшли хороший пансіонат, але всі наші знайомі засуджують нас».

У нас на батьківщині немає традиції віддавати близьких у будинки для літніх людей. Лише 7% припускають можливість їхнього розміщення в таких закладах. Причина не лише в селянському звичаї жити громадою, розширеною сім’єю, що закарбований у нашій родовій пам’яті, а й у тому, що держава завжди була зацікавлена в тому, щоб діти відчували обов’язок перед батьками, адже в цьому випадку з неї знімається необхідність турботи про тих, хто вже не може працювати і потребує постійного догляду.

Нас також може хвилювати думка про те, який приклад ми подаємо своїм дітям і яка доля чекає в старості на нас самих. Якщо літньому з батьків забезпечуються необхідні увага, медична допомога, турбота і підтримка, якщо зберігається зв’язок, це може показати онукам, як зберігати тепло і любов. А як це організувати, кожен вирішує для себе сам з огляду на свої обставини.

Якщо в сім’ї є дорослий, вільний від роботи, з хорошим здоров’ям, який уміє надавати хоча б базову допомогу, то для літньої людини найзручніше жити в домашніх, звичних умовах, у квартирі, з якою пов’язано безліч спогадів.

Однак буває й так, що літня людина щодня бачить, як родичі доглядають її, напружуючи сили. І тоді, за збереження критичного ставлення до реальності, це спостереження може бути важким, так само як і усвідомлення своєї безпорадності та навантаження, яке вона створює для оточення. І часто всім стає легше, якщо хоча б частину турбот вдається передовірити професіоналам. А іноді така передача відповідальності — нагальна необхідність.

«Я чищу котячий лоток, прибираю і роблю чай увечері, але в інший час за мамою стежить доглядальниця, вона допомагає їй з туалетом і прийомом ліків. Мене б просто не вистачило на все це!» — розповідає 38-річна Діна, працююча мати 5-річного сина.

У соціуму є очікування, що скоріше дочка буде доглядати батьків, аніж син, або невістка, або онука, але як буде у вашому випадку, вирішувати тільки вам.

Хоч би хто доглядав за родичем, життя не зупиняється на час цієї діяльності і не вичерпується нею. Якщо ми вміємо підходити до себе та іншого не як до того, хто має підпорядковуватися правилам і виконувати обов’язки, а як до живої різнобічної особистості, то легше будувати будь-які стосунки.

Чим і як допомогти? Допомагайте їм не тільки в окремих діях, а й в організації процесів (ремонт, відпочинок, лікування…).

Не обмежуйте функціонал старших, не наполягайте на тому, щоб робити за них те, що вони можуть робити самі. Наприклад, покупки: щось вони цілком здатні придбати. Або ви можете навчити їх замовляти продукти через інтернет.

Дозвольте їм відчувати причетність до вашого життя (якщо вони хочуть). Це не означає, що ви повинні дати ключі й дозволити приходити в будь-який момент. Але можете розповідати їм те, що вважатимете за потрібне.

Дозвольте їм (іноді) подбати про вас, зробити подарунок, дати пораду, надати емоційну підтримку. Щоб баланс «брати-давати» за можливості зберігався, нехай і не в точності.

Пам’ятайте, що ви дорослий. Зважуйте свої можливості. Іноді мати дзвонить на роботу синові, бо їй нудно, а він не наважується сказати, що зайнятий.

Розкажіть батькам про свої межі. Це допоможе і їм теж не потрапляти в незручне становище.

Не звинувачуйте себе, якщо ви не завжди можете зірватися на першу вимогу і виконати все, про що вас просять. Ніхто не ідеальний, і ви теж.

Не чекайте, коли батьки дадуть вам право на відмову — цього може й не статися. Визначте для себе самі, що і коли ви готові робити і що ні. Повідомте про це в мирній і спокійній манері.

Поставте собі запитання: як я почуваюся — дитиною, яка потребує батьківської похвали? Тим із батьків, хто доглядає за літнім «нетямущим»? Чи дорослим, який намагається допомогти іншому дорослому в його окремому житті? Відповідь може бути будь-якою, але вона допоможе вам зрозуміти, з якої позиції ви здійснюєте турботу.

Дайте собі право на відмову. Це може здатися антигуманним. Але без цього неможливі взаємини: любов буває тільки добровільною.