Три прості звички, завдяки яким я почуваюся набагато краще

В університеті я активно займався культуризмом і на початку свого шляху я виконував близько 15 вправ за тижневий цикл. З часом друзі, що ходили для компанії, відсіялися, як і кількість вправ, яких стало близько 5-6 за тижневий цикл.

Друзі часто запитували, як мені вдається не здаватися, в чому секрет сили волі. І я завжди казав, що сили волі немає, просто я роблю те, що мені подобається. Я обираю ті вправи, які мені зручно виконувати, техніку яких я розумію, які мені приносять якщо не задоволення, то щонайменше приємні відчуття від виконання. Такий підхід чудово допомагав мені у 20 років.

Зараз, коли мені за 50 років, це ще важливіше: тіло вже не має колишньої гнучкості, а деякі рухи даються важко, від більшості вправ складно отримати задоволення, вони лише показують як старіє тіло. Саме тому так важливий вибір тих вправ: тіло не повинно чинити опір, а вам має подобатися.

Однією з таких вправ для мене стали присідання — це фізіологічно природна вправа для тіла і мені вона підходить на 100%. Присідання розвивають найбільші м'язові групи тіла і допомагають зберегти добру рухливість до глибокої старості. Витривалість і сила ніг — мій фундамент сили, який допомагає почуватися легше і рухливіше.

Іншою вправою для мене став вис на турніку 60 секунд на день. В чому може бути користь такого короткого, хай і щоденного, виконання вправи? Крім того, що така коротка фізична активність дає мені змогу вивільнити більше часу на читання, аматорське будівництво на ділянці, спілкування з друзями та інші справи, сам щоденний вис має багато переваг.

Вис дозволяє мені підтримувати хребет і поперековий відділ у доброму стані, знімаючи навантаження, яке вони накопичили за день. Чи то довгі посиденьки з друзями, робота за ПК або їзда в машині — все це змушує хребет перебувати в неприродному положенні, адже ми не створені для того, щоб так довго сидіти. Природне положення для нашого хребта — пряме. Через це може виникати відчуття втоми, напруження в м'язах, бажання розім'ятися. Для цього я навіть придбав настінний турнік, щоб не залишати цієї звички ні взимку, ні влітку.

А ще, коли мені було 10-12 років, мій дід разом зі мною вчив вірші і читав книги — мені було легше разом з напарником. Він завжди запам'ятовував все набагато краще: не лише швидше, а й набагато довше тримав у голові, наче вічність. Я ледве-ледве встигав донести знання до контрольної роботи, не розгубивши половини дорогою до школи, а дід легко згадував і те, що вчив у школі і те, що вивчив зі мною. Я завжди намагався обігнати його: якщо він за тиждень встиг прочитати одну книгу, я читав дві і так у всьому. Коли я став старшим, дід поділився простою істиною: важливо не скільки ти прочитав, а скільки залишив у своїй голові. А головне, пояснив, як цього досягти.

Суть його методу проста: читай не десять розділів, а один, але через день візьми ручку з зошитом і виклади все, що запам'ятав. Спочатку в мене виходило кепсько, і дід постійно кепкував, але, як і з тренуваннями, з часом усе вдавалося дедалі краще. Все прочитане ставало моїми знаннями, а не вуаллю ерудованості.

Цим методом знову я почав користуватися після п'ятдесяти, щоб потренувати мозок (уяву і пам'ять), оскільки відчув потребу. Важливо дати мозку перетравити прочитану інформацію і потім повторити. Але повторити не з підручника, а з голови — це дозволяє інформації перейти з короткочасної у довгочасну пам'ять. Якщо мені подобається якась стаття я не просто читаю її, а роблю нотатку в зошиті і наступного дня (бажано після сну, уві сні мозок структурує інформацію) викладаю все, що запам'ятав. Це допомагає прибрати конвеєрність споживання, коли за день прочитав тонну інформації, а через тиждень нічого й згадати не можеш.