"Плаче солдат, медаль на гімнастерці, Скільки хлопців у полину на горбочку..." - звучить з магнітоли Назара Хруща пісня "Ляпіса Трубецького". «Ми назвали цю пісню гімном нашої роти», - каже він. Заступник командира з озброєння дев'ятої роти 3-го батальйону 51-ої механізованої бригади, 23-річний Назар повернувся на кілька днів на рідну Тернопільщину після участі в АТО на Донбасі. Мобілізованих хлопців з його роти розподілили охороняти різні блокпости під Волновахою. Назар потрапив на дев'ятий. Близько 13 хлопців з його роти загинуло під час обстрілу 22 травня десятого блокпоста. Загалом кількість загиблих там сягнула 20 осіб. На розмову хлопець погодився одразу, хоча, каже, дехто з військового керівніцтва не схвалював його попереднього спілкування з журналістами.
Ейфорії повернення додому не було, хоч з музикою і квітами його та ще п'ятьма мобілізованих з Тернопільщини зустрічали на вокзалі. З голови не виходить те, що потрібно повертатися. Буває, й шкодує, що не скористався свого часу порадами не з' являтися у військкомат. Не так через те, що два місяці далеко був від дому, а через те, що бачив... жах, вбитих друзів... З грудкою в горлі і не приховуючи чоловічої сльози, про все розповідав їхнім і своїм рідним. З іншого боку, хочеться туди. Чи так звик до постійного адреналіну, чи, скоріше, там залишилися хлопці, які стали як рідні.
Найбільше обурюється, що «мають їх за ніщо». В жодних документах не записано про долю АТО. І ніхто не гарантує забезпечення їхніх родин, якщо вони загинуть.
У нас вбили бойовий дух
Та ніч під Волновахою була особливо тривожна... До сутінок приїхало місцеве населення. Вони блокували колону техніки і заважали облаштувати блокпост. Називали нас сепаратистами і запевняли, що не потребують нашої оборони... Ми вирішили трохи зачекати і облаштувати свій дев'ятий блокпост з настанням сутінок. Так і нікого. Десятий був за шість кілометрів. Доїхати до місця дислокації моїм хлопцям також не давали місцеві. Вони вимагали, щоб військові повернулися назад, але наказ «вищого керівніцтва» - облаштувати блокпост до ранку. Близько першої ночі була спроба нападу на блокпост - сигнальні розтяжки з розхлопом спрацьовували разів десять. Ми не стріляли, бо, бувало, місцеві понапиваються і надходять розказувати «політику партії». Вистрілити мені взагалі дуже складно, а особливо, цілитися в людину.
На 10 блокпост напад почався о 4:05. Лише коротко по телефону командир того батальйону сказавши: «У нас стріляють». І зв'язок обірвався. Потім його знайшли з простреленою головою. Тих, хто ще був живий після стрілянини, добивали по-звірячому впритул розстрілюючи. Троє хлопців згоріли в палатці. Вони якраз здали зміну і лягли перепочити. Навіть не маліичим відстрілюватись, бо начальник штабу зібрав всю зброю, мовляв, щоб люди не лякалися, що всі ходять з автоматами.
А ми в цей час чекали наказу... Це затягнулося на 1,5 години. Якби на 15 хвилин раніше виїхали - розстріляли би «тихо» на дорозі. То були чеченці. Хлопці, що залишилися живі, розказують, що бачили в них бороди як у дідів-морозів. І стріляли вони так, ніби все життя цим і займаються. У кожного був лазерний приціл і не тільки, пристрої нічного бачення, але й тепловізори. Вони бачили всіх, навіть мишей на полі могли порахувати. Наші ж - нікого.
А все - непрофесійне і незлагоджене командування. Ми не мали зв'язку між блокпостами. Могли лише кількома словами по мобільному перекинутися. Вже після цього «місива» (розстрілу під Волновахою - ред.) нам привезли станції зв'язку і навіть супутникові антени встановили.
На блокпості мав бути і я. Навіть деякі речі згоріли в одній з БМП, не встиг забрати. Лише через нестачу людей командир батальйону сказавши залишатися. Кажуть, я вродився в бронежилеті (посміхається - ред.).
Після розстрілу під Волновахою у нас вбили бойовий дух. Нас обманювали від самого початку. Від заклику у Володимир-Волинському. Нас не готували для блокпостів! Ми мали стояти на кордоні.
Два роки військової кафедри і мобілізація за 15 хвилин
До мобілізації працював електромонтером в «Тернопільобленерго». Два роки провчився на військовій кафедрі. Мене викликали в військомат, навіть не попереджуючи, що можуть мобілізувати. З собою не було навіть особистих речей. Дали 15 хвилин для купівлі «мильно-рильного»... Ніхто особливо не перевіряв ні стан здоров'я, ні сімейні обставини. З 5000 хлопців, яких вишикували на плацу, десятеро впало від нападу епілепсії.
Тиждень військових навчань у Володимир-Волинському. Поставили заступником командира роти з озброєння. Займалися переважно ремонтом техніки, з 17 БМП своїм ходом їздило лише дві. Потім - неповні два тижні на полігон в Рівне, де тренували на оборону кордону. Казали, що поїдемо на білоруський кордон або в Полтавську область. В кінцевому результаті - поїхали в Дніпропетровську, а потім на Донбас. У Новоукраїнці залишилась наша польова кухня, резервна рота і артилерія. А нас відправили на блокпости.
Солдат з РПГ проти генерала
Після Волновахи в Новоукраїнку прилетів генерал (не пам'ятаю його прізвище, бо не був там) для розмови з військовими. Хлопці подали напругу, що буде з сім' ями тих, хто загинув, хто годуватиме їхніх дітей. У одого з наших вдома четверо дітей - найменшій - два місяці, а найстаршому - сім років. І знаєте, що він їм відповів? Засміявся і сказав, що «по сусідах дітей пороздаєте». Один пацан тоді взявши РПГ і каже: «Ти звідси не злетиш до тих пір, поки не даш команду зняти блокпости!» І тоді нам сказали забиратися з блокпостів.
Правда, вибратися звідти було також непросто. Нас двічі місцеві попереджали про засідку. Тоді допоміг один з працівників шахти «Південнодонбаська №3». Він вивіз нас іншою дорогою. Та й в Новоукраїнці, де наші чекали, ми знайшли за 400 метрів у посадці 30 «льожок» снайперів. Тобто вибралися як з підводного човна. Останньою годиною вже були в Миколаєві, щоб реабілітуватися.
«Ці хлопці повинні померти»
Місцеві нас часто годували, допомагали з посилками з дому. На харчування жалітися не буду, видавали і американські сухпайком раз на чотири дні.
Хоча періодично на блокпости приходила одна й та сама група людей, серед яких солдати бачили жінку в червоному платті, котра все знімала на камеру. А потім в інтернеті хлопці бачили відео, де було написано - «ці хлопці повинні померти». Це було незадовго до Волновахи.
Вони (місцеві - ред.) там обмануті. Не знають, хто правий, а хто ні. І боятися... Після Волновахи, правда, приїжджала до нас одна жінка, впала на коліна і просила вибачення, казала, що не сподівалася, що таке станеться, думала, що ми сепаратисти.
У документах про АТО - жодної згадки
До мене дзвонили батьки побратима, який загинув, питалися, як він помер, бо жодної згадки про те, де ми були за ці два місяці, немає. Збираємо зараз всі відео і фотоматеріали, щоб добитися задокументування факту перебування на блокпостах на Сході. А то у військових квитках значитися лише, що призвані у Володимир-Волинський.
Я не кажу про те, що спали ми лише по черзі і лише вдень. Не кажу про те, що з 48 людей бронежилети мало лише 10 і то вони могли захистити хіба від ножових поранень. З Волині нам відправили 20 бронежилетів, розвантаження, все обмундирування... До нас це не дійшло. Хто на цьому заробляє? Я хочу офіційного документа, хто і де перебував чи перебуває.
Вочевидь зовсім скоро доведеться знову туди повертатися. Найбільший страх вже пережили, але інстинкт самозбереження дає про себе знати. За себе не страшно, хотілося би лишити дітей після себе, щоб вони жили в мирній державі. Є в мене якесь передчуття, що перемога буде за нами!
Що було найважчим? Не знаю, що було найлегшим...
26-річний Андрій Олексюк з Луцька останніми подіями в АТО є запам'ятав напад під Волновахою. У ту ніч він вартував у наряді на десятому блокпості. Отримав травму ноги і очей. Переживши п'ять операцій і практично нічого не бачить на одне око, лише світло. Жодної фотографії з АТО також не збереглося. Хлопець неохоче спілкується і не розповідає деталей тієї ночі.
Сторінка Вконтакті Назара Хруща Назар Хрущ - крайній праворуч, Андрій Олексюк - крайній зліва
«Близько о пів на п'яту ранку приїхали і нас обстріляли... от і все, що сталося. Ми діяли відповідно до наказу. А не облаштували блокпост, бо такого наказу не було. В ту ніч я стояв у наряді і від початку й до кінця все бачив (пауза - ред.). Але розказувати не буду, не маю права розголошувати (інформацію - ред.), бо зараз проводитися розслідування.
Мені пощастило. Так склалась ситуація. Багато залежало від того, де стоїш. Я отримав осколкову травму ноги і ока. Переніс вже п'ять операцій і напевно ще не кінець. Бачу лише світло одним оком. А мені - 26, і сім' єю ще не встиг обзавестися.
Що було найважчим? Не знаю, що було найлегшим... Найважче - дивитись на людей, які помирають. А ми встигли подружитися... Я не шкодую, що пішов в армію, але ще хочу добре бачіти.
Не можу довго говорити, постійно болить голова... Хочу лиш сказати військовому керівництву, щоб не забували, що управляють людьми. А хлопцям нашим побажати дембельського поїзда. І залишитися живими і здоровими».
