Нотатки з передової. Блокпости

Але в десяти кілометрах від нас - Луганськ, а він все ще під контролем бойовиків. У будь-який момент можна зустріти непрошених гостей або потрапити під обстріл. Що там, в Луганську, точно не знає ніхто. Хтось каже, що місто зачищають, хто-те, що до нього не можна й близько підійти.

На черговому блокпосту нас зупиняють, їхати без додаткового інструктажу не можна - дорога обстрілюється.

- Далі вам не можна, - говорить військовий через майже півгодини очікування. - Ми перехопили їх переговори. «Сепари» вже засікли вашу машину.

Він радить, як об'їхати іншою дорогою і ми їдемо назад. Піднімаємося на гору і нам відкривається вид на Луганськ. Все місто, як на долоні. Вдалині видно висотки і промислові підприємства. Ось він, поруч, але потрапити в нього не можна. Хоча на вигляд нічим від будь-якого іншого міста він не відрізняється. Ми їдемо на інший блокпост. Ті, хто несуть службу тут, такі ж вояки, як і кругом. Вони так само не хочуть воювати, так само лаються на генералів, також дякують волонтерам. Як і у всіх, у них є собака, яка прибилася до них, звичайна дворняга, але дуже красива.

Ця весела тварина допомагає охороняти територію вночі, коли людям важко побачити можливого ворога. Собака насторожено ставиться до людей без камуфляжу. Нам потрібно чекати тут.

Раптово лунає гучний свист. Ми падаємо на землю, чекаємо вибуху.

- Та не хвилюйтеся - це сигнальна ракета, - сміються над нами солдати. Дійсно, в ста метрах від нас у повітря піднявся сигнальний вогонь.- Ви бачили, як вони попадали, ми так швидко не орієнтуємося, - продовжують жартувати вони.

Сміх сміхом, але далеко чути гуркіт вибухів артилерійських снарядів. Десь годину потому - розчарування, тут нас теж засікли. Їдемо назад. Перевіряємо третій шлях. Всі військові, до кого ми приїжджаємо, нам дуже раді, хоча і не хочуть показувати обличчя на камеру. Коли їдемо, всі бажають удачі, просять бути обережними. Вони бачили смерть, вони знають ціну легковажності.

Третій блокпост, тут ми вже були багато разів, тут нас зустрічають як давніх друзів. Годують борщем, шматок сала, хліб. І ця їжа здається найсмачнішою в світі. «Повітря!» - чути попереджувальний вигук. Всі навколо кинувши свої заняття, біжать в укриття. Тільки ми ховаємося, вибух, ще один.

- Це підступні снаряди, вони падають, відскакують від землі і вибухають метрах в п'яти над нею, щоб вражати тих, хто в окопах, - пояснюють нам, - осколки летять метрів на 200. Але не хвилюйтеся, це було далеко, метрів за 500, десь у полі.

Не можна сказати, що не страшно. Особливо неподготовленій людині. Коли реакція не вироблена до автоматизму - просто губишся. Що робити, куди ховатись? Дивишся на інших, намагаєшся робити те, що і вони. Коли виїжджаємо з місця, вже темніє. Вночі їхати небезпечно. На сьогодні поїздки закінчені. Ми не доїхали до мети, але зробимо це пізніше.