Мені 35. І я добре пам'ятаю, як у двадцять три уявляла себе в цьому віці: впевненою, реалізованою, з власним домом, родиною, людьми поруч. Але в реальності я стою перед порожнечею. Я не побудувала стосунків. Моя кар'єра так і не стала тим, на що я могла спертись. Я вигоріла. Я розгубила друзів. І всередині — мовчазна, але гучна самотність, інформує Ukr.Media.
Це навіть не про невдачі. Це про втому. Втому від зусиль, які не дали бажаного. Від очікувань, які так і не справдились. Від себе, яка все ще сподівалась, що зможе щось "виправити". Але прийшов момент, коли здається: виправляти вже нічого. Бо все розсипалось.
Що сталося зі мною насправді?
У 2022 році я втратила останнього з батьків. А ще — кардинально змінила професію. Начебто зробила важливий крок. Але всередині наче обвалилось ще щось. Зник орієнтир. І стало тихо. Надто тихо.
Я намагалася бути сильною. Продовжувала рухатись, бо "треба ж". Але не помітила, як виснажилась. Мене не вистачає вже навіть на прості речі. І хоч 35 років — це за всіма мірками ще молодість, я почуваюсь виснаженою старою душею. Як ніби життя пройшло повз. І мені страшно.
Чому саме зараз це сталося?
Це відчуття не випадкове. Воно має свої корені. І в мені, і в суспільстві.
Психологи кажуть: у дорослому житті є фази, коли ми переглядаємо свій шлях. Теорія розвитку Еріка Еріксона говорить про кризу генеративності — бажання створювати, залишати слід, бути комусь потрібним. І хоча офіційно ця стадія припадає на пізніший вік, її підготовка починається раніше. Десь саме в наші тридцяті. Тоді, коли ілюзії зіштовхуються з реальністю. І боляче визнавати: не все сталося. Не все збудувалося.
До того ж, ми живемо в культурі досягнень. Ти маєш бути молодим, красивим, успішним, динамічним. До 30 ти мусиш мати стабільну кар'єру, бажано сім'ю, іпотеку, подорожі. Усе, що поза цим списком, сприймається як провал. А якщо ти жінка, то й ще більше: тиск щодо материнства, зовнішності.
І коли ти не вписуєшся, приходить сором. Сором — мовчазний, липкий, який паралізує. Він не просто каже: "ти не досягла". Він шепоче: "ти неправильна".
Це не слабкість. Це вигорання
Те, що я відчуваю, має назву. Вигорання. Це не лінь і не депресія. Це стан, коли тіло ще рухається, але душа вже здалась. Це наслідок хронічного стресу, втрати сенсу, постійної потреби бути ефективною. У сучасному світі це стало нормою. Але це ненормально. Особливо, коли впродовж років ти намагалася довести щось собі чи іншим. І забула: життя — це не марафон на виживання.
То що тепер?
Я довго була в цьому стані ніби "після вибуху". Тиша, уламки, пил. Але в якийсь момент прийшла думка: це не кінець. Це руїни старого. А значить, тут можна будувати щось нове. Не одразу. Не ідеальне. Але — своє.
Я уявляю себе на місці старого будинку. Він зруйнований. Але деякі цеглини ще можна використати. Я не буду будувати замок. Я збудую невеликий, теплий дім. З вікнами на схід. І хай у ньому буде не все — але там буду я.
Як слухати себе, коли всередині тиша?
Я вчуся слухати себе по-новому:
- Пишу щоденник: не для результату, а щоб просто почути свій голос.
- Вчуся мовчати і бути в тиші. Без гаджетів. Без планів.
- Дозволяю собі відпочити, не "заробляючи" на це право.
- Повертаю тіло: трохи руху, трохи сну, трохи турботи.
- Говорю з тими, кому можу сказати: "мені важко". І це — вже зв'язок.
Маленькі кроки як новий напрямок
Я більше не прагну "успіху". Я прагну бути живою. Тому щоранку я запитую себе: чого я хочу сьогодні? Не через рік. Не коли буду краща. А просто зараз. І іноді відповідь проста: кави в новій чашці. Дзвінка подрузі. Прогулянки. І це не мало. Це життя.
І що з цим соромом?
Сором — це не мій ворог. Це мій вчитель. Він показує мені ті місця, де я досі живу за чужими правилами. Там, де я "маю бути іншою". І замість карати себе — я пробую співчувати. Бо я пройшла багато. І не завжди мала підтримку. Але зараз я можу бути підтримкою сама собі. Не критиком. А свідком. Людиною, яка бачить і приймає.
Це не новий старт. Це нова я
35 — це не початок і не кінець. Це точка. Місце, де можна нарешті зупинитись. Сісти. Подивитися, що лишилось у рюкзаку. І вирішити: що я беру з собою? А що залишу?
Я не знаю, якою буде ця дорога. Але цього разу я йтиму не туди, де "треба", а туди, де — я. І хай це буде повільно. І хай зупинки будуть часті. Але це буде мій шлях. І мені вистачить.
Ця стаття народилася з листа однієї жінки, яка відчула, що життя зупинилось. Але її історія — не виняток. Це голос багатьох. І я вдячна, що змогла почути його.
