Відкриваю гілку популярного форуму — і миттєво провалююся у цифрову м'ясорубку. Тема з назвою «Якби зараз відкрили кордон, ви б поїхали?» пахне дешевою валер'янкою, хронічним недосипом і ледь стримуваною люттю, інформує Ukr.Media.

Сімдесят вісім коментарів. Слова літають, як уламки.

Авторка допису кидає сірник у бензин: шкодує, що не виїхали всією сім'єю до великої війни. Без чоловіка їхати відмовляється, бо країна перетворилася на пастку, де права анульовані, а слово "потужний" давно стало найгіршою лайкою. І все.

Далі можна просто спостерігати, як травмовані, втомлені жінки починають методично рвати одна одну на шматки.

Знадобилося рівно три повідомлення, щоб дискусія про географію перетворилася на битву за чоловіків. Це тепер наша нова кастова система.

Якщо твій чоловік має бронь, працює в критичній інфраструктурі або його просто дивом не чіпають — ти, найімовірніше, напишеш, що залишаєшся. Що треба вірити, будувати другий будинок на Львівщині і взагалі — все не так погано. Твій патріотизм живиться цією базовою безпекою.

Але якщо цієї безпеки немає, тональність різко змінюється.

Хтось пише, що чоловіку зняли інвалідність. Офіцер, 54 роки, старі болячки раптом перестали бути аргументом. Сидять, чекають. Інша огризається, мовляв, її чоловік вже в ДШВ, тому всі інші теж мають піти, а не сидіти по тилах. З'являється якась користувачка з обов'язковим коментарем: «Вас ніхто не тримає, валіть, звільняйте повітря».

Ми дійшли до точки, де ненависть до тих, хто приймає рішення десь там нагорі, каналізується на найближчих — на таких самих жінок по той бік екрану.

Між прокльонами і звинуваченнями проступає сувора, негламурна економіка. Тут немає роздумів про те, де краще готують каву чи як важко знайти свого психотерапевта. Одна коментаторка пише дуже страшно і просто: ми в Україні жили як жебраки, рахували копійки в місті на 300 тисяч населення. А за кордоном вона пішла мити підлогу — і вперше змогла зайти в супермаркет, щоб просто купити потрібну їжу без калькулятора в голові. Для неї криза — це не втрата статусу, а усвідомлення, що бідність була не її провиною.

З іншого боку барикад — ті, кому за 45. «Що нам там робити?».

У людей був свій маленький бізнес, налагоджений побут, виплачена квартира. Починати з нуля, вчити мову, працювати на складі чи доглядати чужих літніх людей, коли на руках четверо своїх хворих родичів, яких фізично неможливо вивезти? Це не вихід із зони комфорту. Це квиток в один кінець до абсолютної маргіналізації.

І над усім цим висить тотальне відчуття заручництва. Ілюзій більше немає ні в кого. Ніхто не вірить у швидкі розв'язки.

У коментарях прослизає холодне усвідомлення, що держава планує війну ще на десять років, і люди для цього механізму — просто ресурс.

Звучать імена тих, хто скаче по сценах, сидить у телемарафонах або відпочиває в тилу, поки звичайні механіки і слюсарі зникають в окопах. Це відчуття глибокої несправедливості отруює будь-які розмови про майбутнє.

Ті, хто виїхав, пишуть, що не повернуться. Ті, хто залишився, огризаються, що їх і не чекають.

Хтось гуглить, як отримати паспорт Аргентини, бо там не дають субсидій, зате дають громадянство. Хтось іронізує, що якщо введуть жіночий військовий облік, то поїдуть навіть ті, хто клявся триматися до останнього.

Оновлюєш сторінку. Ще дванадцять нових коментарів. Хтось знову когось образив, хтось відправив опоненту мити європейські унітази, хтось нагадав про карму. Цифровий колізей не зачиняється ні на хвилину. Всі стікають кров'ю, але ніхто не переможе.