Перебирала днями коробки з речами і натрапила на свій старий щоденник. Почала гортати — і ніби застигла у часі, десь між епохою глянцю і часами, коли ми ще вірили, що все можна спланувати, інформує Ukr.Media.

А там — цілі списки. Що купити, куди поїхати, який парфум замовити. Квитки на літак за якимись смішними цінами. Назви брендів і кав'ярень, від яких не лишилося навіть назв на гугл картах.

Скільки цьому блокноту? П'ятнадцять років? Здається, що минуло три життя.

Перша реакція — шок. Чому зараз усе відчувається таким важким, дорогим і безповоротно складним? Як же розкішно я тоді жила, хоча постійно скаржилася подругам на важку долю за келихом коктейлю, назву якого зараз навіть соромно вимовляти.

Але якщо залишити цю ностальгію, доводиться визнати неприємну правду: я сумую не за дешевим курсом долара і не за тими парфумами. Я сумую за власною легкістю. За тією гостротою почуттів, коли здавалося, що попереду ще так багато часу, а кожна нова зустріч обов'язково змінить усе.

А на останніх сторінках в блокноті не списки покупок. Там імена, старі імейли, номери. Люди, які випадково чи не дуже зачепили мої почуття.

— Надя з якоїсь моєї першої роботи, що приносила мені домашнє олів'є в судочках, бо щиро вважала, що моя худорлявість — це діагноз, і мене терміново треба рятувати майонезом.

— Майстер, що вішав мені ролети в орендованій квартирі, випадково почув про мої проблеми з якимись документами і просто допоміг усе вирішити.

— Хлопець, з яким ми бачилися рівно два рази в житті, але він дізнався про мій переїзд, приїхав, мовчки завантажив у свій багажник мої десять валіз і тягав їх на п'ятий поверх без ліфта.

— Дівчина з якогось форуму, яка просто взяла і надіслала мені поштою стопку рідкісних журналів.

На хвилі цього раптового сентиментального пориву я вирішила їх знайти. Подивитися сторінки, може, навіть написати дурне «як ти?».

І тут реальність трохи дала по голові. Хтось не бере слухавку. Чиїсь сторінки давно видалені, і гугл не знає про цих людей нічого. А за одним номером мені просто відповіли, що людини вже немає.

Як це — немає? Я ж буквально бачу перед собою, як ми п'ємо каву і сміємося з якихось дурниць. Це миттєво повертає у квітень 2026-го.

І мимоволі починаєш крутити в голові думку: а з чого взагалі зараз складається те, що ми вперто називаємо хорошим життям?

Спостерігаю за двома своїми знайомими. Одна давно в Штатах. Її інстаграм — це готова обкладинка для модного журналу. Ідеальний ремонт у бежевих тонах, ідеальний газон, ідеальна тиша. Вона відрізала все, що могло б створювати дискомфорт: жодних галасливих сусідів, родичів із їхніми проблемами. Але під час наших зідзвонів вона регулярно плаче. Не тому, що комфорт — це погано (давайте не будемо лицемірами, ми всі любимо комфорт). А тому, що вимушена еміграція часто відриває від коріння і залишає у вакуумі.

І є інша — моя сусідка. Вона постійно кудись тягне дітей, паралельно рятує якихось контужених котів із притулків, воює з бюрократією, щоб дістати ліки для мами. Збоку це виглядає як хронічний стрес, на який боляче дивитися. Але коли я запитую, чи жива вона взагалі, вона регоче і каже, що все нормально. Тому що в цьому хаосі вона намертво вплетена в життя інших. Ця постійна потреба когось рятувати — це її спосіб не з'їхати з глузду.

Ми всі зараз поранені, просто пластирі у нас різні. І спостерігаючи за цим, я розумію, нам потрібні інші люди, щоб відбиватися від них, як від дзеркал.

Ми не можемо повернутися на двадцять років назад. Не можемо скасувати все, що з нами сталося, чи встигнути сказати щось тим, чиї номери вже не обслуговуються.

Оцей самий день, з усією його тривогою, втомою і невизначеністю, колись теж стане для мене минулим. Років через двадцять я, можливо, знайду цей текст і подумаю: «Боже, яка ж я тоді була молода і скільки всього могла».