Якось я зловив себе на думці, що абсолютна свобода, про яку так люблять просторікувати в кіно чи за келихом, — це насправді жахлива річ.

От уявіть: ніяких урядів, ніякої поліції, жодних правил дорожнього руху чи судів. Роби, що заманеться. Життя без обмежень. Звучить як мрія підлітка, але на практиці це означає, що будь-хто сильніший може спокійно забрати твій сніданок, твій дім і твоє життя, просто тому, що йому так захотілося.

Ще в сімнадцятому столітті Томас Гоббс досить влучно помітив, що в такому природному стані життя людини було б «самотнім, бідним, мерзенним, жорстоким і коротким». Ніякого мистецтва, ніякої ранкової кави, ніякого спокою — лише параноя і страх отримати каменем по голові.

Тому люди, будучи істотами ледачими і схильними до комфорту, колись вирішили укласти суспільний договір. Ми віддаємо частину своєї обожнюваної свободи в обмін на те, що хтось інший гарантує нам безпеку.

Отрута для Сократа і банальний розрахунок

Ще давні греки розуміли, що без правил не буває держави. Сократ, коли його засудили до страти за те, що він нібито псував молодь своїми розмовами, відмовився тікати з в'язниці. Він сказав своїм друзям: я все життя користувався благами Афін, я погодився жити за їхніми правилами, і тепер, коли ці правила обернулися проти мене, тікати було б жалюгідно. Він випив отруту, бо суспільний договір для нього важив більше за власне життя.

Драматично, згоден. Я б, мабуть, утік. Але логіка в цьому є.

Гоббс пізніше підвів під це ще більш прагматичну базу. Люди егоїстичні, але раціональні. Нам вигідно жити разом. Навіть якщо влада так собі — якийсь нудний уряд чи зажерливий король, — це все одно краще, ніж різанина на вулицях. Але тут виникає інша проблема: якими саме мають бути ці правила, щоб нам усім не хотілося піти на той світ?

Математика щастя, яка не працює

Був такий англійський дивак Джеремі Бентам. Він вигадав утилітаризм — ідею про те, що держава має забезпечувати максимальне щастя для максимальної кількості людей. Він навіть намагався вимірювати задоволення і біль у якихось абстрактних одиницях.

Звучить наче непогано: давайте розширимо тротуар, бо пішоходів багато, і вони будуть щасливі, а водіїв мало, тож їхнім роздратуванням можна знехтувати.

Але проблема в тому, що людське життя — це не таблиця. Неможливо порівняти мою радість від тихого ранку з чиїмось задоволенням від гучної музики під вікном. А головне — де тут справедливість? Якщо для щастя 90% населення потрібно змусити страждати 10%, утилітаризм скаже: «Чому б і ні, математика сходиться».

Пізніше італієць Вільфредо Парето запропонував інший підхід — ефективність. Ідеальний світ за Парето — це коли ніхто не може покращити своє становище, не погіршивши становище іншого. Для економіки це, може, й геніально, але Парето, як і Бентам, взагалі не думав про людяність.

Можна мати суспільство, де один володіє всім, а решта доїдають крихти, і за Парето це буде «ефективно», якщо багатій не зможе стати ще багатшим, не забравши в бідняка його останню скоринку хліба.

Рятівна сила незнання

І ось тут на сцену виходить Джон Ролз — філософ, який у другій половині двадцятого століття запропонував концепцію, що здається мені найтверезішою з усіх. Він зрозумів просту річ: домовитися майже неможливо.

Багаті хочуть менших податків, бідні — більших виплат. Чоловіки тягнуть ковдру на себе, жінки борються за рівну оплату. У кожного своя правда. І для багатьох людей у цьому світі питання справедливості зводиться не до права на самовираження, а до того, як протягнути до наступної зарплати.

Ролз запропонував геніальний у своїй простоті уявний експеримент. Уявіть, що ви збираєтеся писати правила для нового суспільства. Але є одна умова: ви робите це за «завісою невігластва».

Ви не знаєте, ким народитесь у цьому новому світі. Ви не знаєте своєї статі, раси, стану здоров'я, рівня IQ чи розміру банківського рахунку. Ви можете з'явитися на світ спадкоємцем технологічної імперії, а можете — людиною з інвалідністю в депресивному шахтарському містечку. Ви нічого про себе не знаєте.

Які правила ви напишете?

Оскільки люди раціональні і, будьмо відвертими, боягузливі щодо ризиків, ніхто не захоче грати в лотерею. Замість того, щоб створювати світ із шаленими можливостями для обраних і прірвою для невдах, ми почнемо стелити соломку. Ми подбаємо про те, щоб у суспільстві були базові права для всіх. А економічні нерівності дозволимо лише тоді, коли вони працюють на користь найменш захищених.

Тобто, хай директор стартапу заробляє свої мільйони, якщо завдяки його податкам і створеним робочим місцям прибиральник у цьому ж стартапі матиме нормальну медичну страховку і пристойне життя. Бо за «завісою невігластва» кожен із нас розуміє: цим прибиральником цілком можу виявитися я.

Виходить цікава штука. Справедливість народжується не з високої моралі чи якоїсь вродженої доброти. Вона народжується з незнання і цілком здорового егоїзму.

Звісно, в реальності ніякої завіси не існує. Ми всі чудово знаємо свої стартові позиції і тягнемо ковдру на себе. Життя не надто справедливе, це факт. Але іноді, коли я читаю чергові новини про податкові ініціативи чи соціальні виплати, мені хочеться, щоб ті, хто ухвалює рішення, хоча б на п'ять хвилин уявили, що завтра вранці вони прокинуться кимось із нас. Думаю, так світ став би трохи більш придатним для життя. Принаймні, комфортнішим.