Ми поняття не маємо, що відчували наші предки (і добре, якщо розуміємо хоча б сусідів по сходовій клітці)

Десь у Фінляндії, в місті Тампере, існує Центр передового досвіду з історії переживань. Там історик Роб Боддіс доводить одну цікаву річ: ми зовсім не розуміємо, що відчували люди минулого. І, швидше за все, ніколи не зрозуміємо.

Боддіс пропонує подумки повернутися до середньовічного теслі, який випадково б'є себе молотком по пальцю. Фізика процесу ясна — рецептори волають, мозок фіксує пошкодження. Але чи відчував цей гіпотетичний Ганс те саме, що відчуває сьогоднішній чоловік, намагаючись зібрати стелаж і заїхавши собі по нігтю?

Сучасна людина, швидше за все, вилається на меблеву фабрику, відчує роздратування і власну незграбність. А для середньовічного ремісника, чия свідомість була наскрізь просякнута релігією, страждання могло бути частиною божественного задуму, очищенням чи покаранням за гріхи.

Біль — це не просто сигнал від нервів. Це історія, яку мозок розповідає сам собі, спираючись на декорації епохи.

Емоції з мультика і зручність спрощення

Мені здавалася підозрілою ідея про те, що всі людські почуття можна звести до кількох базових кольорів, як у наборі дитячих фломастерів. У шістдесятих психолог Пол Екман вирішив, що в кожного з нас є шість вбудованих емоцій: радість, смуток, страх, гнів, здивування і відраза. Ця концепція виявилася настільки зручною для масової культури, що прижилася миттєво.

Голлівуду вигідно думати, що ми однакові. Достатньо подивитися на піксарівську «Головоломку», де гнів — це такий кумедний червоний чоловічок, у якого горить голова. Це зручно для продажу квитків, зручно для шкільних програм, де дітей вчать вибирати свій стан із таблички зі смайликами.

Але Боддіса, як історика, ці мультяшні персонажі дратують. Бо ми взяли цей примітивний набір стікерів і наклеїли його на всю історію людства.

Ми чомусь вирішили, що робітники, які тягали каміння для пірамід у Гізі, відчували таку ж саму злість, як хлопець, що застряг у заторі на проспекті. Що кохання філософа Абеляра у дванадцятому столітті — це те ж саме почуття, про яке співають у поп-хітах.

Боддіс каже категорично: ні, ми не однакові. Людський досвід іншої епохи для нас — це космос.

Чорна скринька і словник болю

Мозок замкнений у черепі. Як пише нейробіолог Ліза Фельдман Барретт, це «темна, безмовна коробка». Щоб зрозуміти, що відбувається зовні і всередині тіла, мозок постійно робить прогнози, спираючись на культуру, словниковий запас і контекст часу.

Візьмемо той самий біль. Коли кілька століть тому людині ставало зле, вона не думала про віруси чи спазм судин. Вона відчувала, що в ній порушився баланс рідин — жовчі або мокротиння.

У XVI столітті один тосканський монах з'їв тарілку макаронів, відчув булькання в животі і зрозумів, що його отруїла відьма. Це було не просто нетравлення, це був жах втручання темних сил.

Кожне з цих відчуттів ми сьогодні перекладаємо словом «біль», стираючи всі нюанси того, як мозок створював ці почуття в той конкретний момент.

Навіть класичні тексти ми читаємо через призму власної обмеженості. «Іліада» починається з опису стану Ахілла, який перекладають як «гнів» або «лють». Але Ахілл, почитавши текст уважніше, не бігає з криками і не трощить усе навколо — він довго сидить у задумі.

Боддіс вважає, що це була якась інша, глибока і жорстока форма скорботи, для якої в нашому сучасному, збіднілому словнику просто не залишилося слова.

Революція відчуттів

Є в цьому історичному копанні речі, які з нашого сьогоднішнього місця сприймаються зовсім без іронії. Професор Ян Плампер досліджував, як змінювалося сенсорне сприйняття під час революцій 1917 року. Він писав не про політику, а про звуки й запахи. Про те, як запах сигар раптом став викликати в натовпу фізичну відразу, бо асоціювався з буржуазією. Як змінилися звуки міста. На початку постріли викликали паралізуючий жах, але дуже швидко люди навчилися на слух відрізняти бойові набої від холостих, а потім взагалі звикли до цього шуму і до специфічної тиші, що наставала після нього.

Тут навіть не треба бути істориком з лондонського коледжу, щоб зрозуміти, про що йдеться. Здатність людської психіки переписувати власну норму, відфільтровувати звуки і по-новому відчувати простір — це те, що відбувається швидше, ніж наука встигає це класифікувати.

Гойдалки і спроби порозумітися

Звісно, не всі вчені згодні з тим, що ми настільки відірвані один від одного. Іспанський дослідник Хав'єр Москосо шукає те, що нас об'єднує. Він узявся за дуже дивну тему — історію гойдалок. Від наскельних малюнків в Індії до середньовічних тортур, де людину підвішували в мішку на дереві.

Москосо доводить, що через тисячоліття відчуття злету і падіння, змішання задоволення, дезорієнтації та страху залишається незмінним. Він хоче вірити, що ми всі пов'язані. Що Ромео і Джульєтта, чи давньокитайські закохані, чия пристрасть була заборонена, відчували той самий щем у грудях, що й будь-хто з нас.

Це красива, гуманістична думка, яка рятує від повної ізоляції. Бо якщо визнати правоту Боддіса на сто відсотків, виявиться, що ми не здатні зрозуміти не лише античного воїна, а й людину, яка сидить навпроти нас у вагоні метро.

Боддіс має рацію в одному: наш словник емоцій став занадто пласким. Ми спрощуємо себе, намагаючись втиснути складний, іноді потворний, іноді величний життєвий досвід у кілька категорій, щоб було простіше жити.

І все ж, попри всю нашу нездатність влізти в чужу голову, є одна деталь, яка залишається незмінною. Ми — єдиний вид, який дивиться в очі іншому і запитує: «Що ти зараз відчуваєш?». Хай ми чуємо лише те, що здатні зрозуміти, хай ми проєктуємо власні страхи на чужі слова. Але сама ця вперта, іноді незграбна спроба запитати — це, мабуть, і є те єдине, що робить нас людьми.