Пижикові шапки — це шик 70-х та 80-х років. Коштували вони вдвічі, а то й утричі дорожче за звичайні кролячі, що дорівнювало, а подекуди й перевищувало середню місячну зарплату того часу. Дозволити собі таку розкіш міг далеко не кожен. Це була річ елітна, статусна, маркер приналежності до вищої касти. Пижика носила партійна номенклатура, академіки, завідувачі баз. У народі навіть ходив жарт про святкові паради: «На трибунах пижики стоять, а кролики внизу йдуть».
За цим хутром буквально полювали. Шапки зривали з голів у натовпі. Щоб не втратити коштовну річ, люди пришивали до неї білизняні гумки, які натягували під підборіддя. Пижика діставали «по блату», перепродували втридорога на чорному ринку, на нього відкладали гроші по пів року, аби потім гордо вигулювати всім на заздрість.
А якщо розібратися, то на вигляд пижикова шапка — нічим особливо не видатна річ. Та ж лисиця куди ефектніша! А пижик — що? Так, він м’який, густий, із розкішним пухнастим підшерстям, він теплий і тримає форму. Але ж колір — абсолютно невиразний, без жодного шляхетного блиску, просто природне захисне забарвлення. Проте всі навколо знали — це дорого і багато.
Але хто ж такий цей пижик? Спосіб видобутку цього хутра багатьох сьогодні може шокувати. Пижик — це дитинча північного оленя. Зовсім маля, вік якого не перевищує одного місяця, а часом це й узагалі новонароджене теля. Щоб пошити лише одну шапку, потрібно було забити одне-два таких оленяти. За рівнем жорстокості цей промисел стоїть в одному ряду з видобутком хутра білька (дитинчати нерпи) або каракулю (ягнят, яким усього кілька днів). У сучасному світі сама лише думка про це викликає мурахи по шкірі та справедливий осуд.
Сьогодні пижикова шапка — це раритет, який можна розшукати хіба що на барахолках чи дошках оголошень в інтернеті. Пижикового хутра у продажу немає вже не перший десяток років. Чому ж воно зникло?
Річ зовсім не в тім, що олені зникли чи стали рідкісними. Для цих шапок використовували не диких, а винятково свійських північних оленів — звичайних сільськогосподарських тварин, чиї стада на півночі й досі налічують сотні тисяч голів. Їх розводять так само як у нас корів чи овець. Справжня причина зникнення шапок — економіка та здоровий глузд.
За часів радянської планової економіки радгоспам просто спускали «згори» квоти на заготівлю пижика, і оленярі забивали частину малюків виключно заради хутра. У сучасних ринкових умовах це стало абсолютно нерентабельно. Оленяреві набагато вигідніше виростити тварину і здати її на м’ясо або роками спилювати коштовні панти (роги), ніж пускати місячне теля на шкурку, яка більше нікому не потрібне.
Та й мода змінилася. Сучасній людині масивна хутряна шапка-вушанка радянського крою здається відверто безглуздою та архаїчною. Невже хтось віддавав за неї місячний заробіток? Сьогодні цим нікого не вразиш. Ми давно перейшли на високотехнологічні матеріали: мембрани, затишний фліс, легкі пуховики з глибокими капюшонами, які гріють не гірше, а в догляді — у рази простіші. До того ж суспільство просто відходить від натурального хутра, вважаючи такі вироби моветоном.
Сьогодні носити на голові невиразне хутро вбитого оленяти вже ніхто не хоче, і слава богу. Час пижиків минув, і пускати малят на хутро більше немає жодного сенсу.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!