Багато хто пам’ятає вівчарку з дитинства та з кіно, рівна спина, легкий біг, уважний погляд. А зараз у дворі дедалі частіше трапляється інший собака. Зад низько опущений, задні лапи далеко відставлені назад, спина від холки похило йде вниз, а на ходу собака ніби присідає. Побачивши такого вперше, багато хто вирішує, що він чимось перехворів.
Сама собою така фігура — не хвороба. Її десятиліттями обирали на виставках, бо такий силует подобався суддям. При цьому пряму спину в стандарті породи ніхто не скасовував, а творець німецької вівчарки ще сто років тому критикував моду ставити собаці задні лапи далеко назад.
Вівчарку задумували як робочого собаку
Німецька вівчарка виросла із сільських пастуших собак Тюрингії та Вюртемберга. Сперечатися про те, що важливіше, робота чи краса, почали ще до появи самої породи. Перше товариство любителів пастуших собак, «Філакс», у 1890-х розпалося, бо одні хотіли робочого собаку, а інші — гарного, схожого на вовка.
Лад навів Макс фон Штефаніц, колишній кавалерійський офіцер. 22 квітня 1899 року він заснував клуб німецької вівчарки, і першим у його племінну книгу записали кобеля Горанда фон Графрат. Штефаніц згадував Горанда як сильного й сухого, тобто сухорлявого, пса, який увесь був «як оголений дріт». Цуценям його нічого не навчали, але поруч із господарем він слухався найменшого кивка, а залишившись сам, ставав затятим хуліганом. І обожнював дітей.
Девіз Штефаніца звучав так: користь і є справжнім мірилом краси. Він хотів, щоб чемпіони виставок ставали й чемпіонами поліцейських випробувань. Вівчарки пасли овець, служили в поліції та армії, шукали людей.
Суддям сподобався низький зад, і собака «присів»
На виставці судді дивляться на собаку в стійці та на ходу. І їм дедалі більше подобалися вівчарки із сильно зігнутими й далеко відставленими задніми лапами. Такий силует здавався їм гарним, хоча до роботи собаки це не мало жодного стосунку.
Штефаніц помітив це ще в 1920-х. Задні лапи, відставлені надто далеко назад, він називав ефектом для профана. Собака від такої постави виглядає довшим, але зад у нього хиткий, тож і на службі користі з такого пса ніякої.
Зупинити моду не вдалося, бо переможець виставки приносив заводчику більше грошей, ніж робочий собака. У 1934 році американські дослідники порівняли фотографії виставкових чемпіонів покоління за поколінням і побачили одне й те саме прагнення отримати сильно зігнуті задні ноги «будь-якою ціною».
Закріпили моду «популярні» кобелі. Чемпіона виставок охоче обирали батьком для цуценят, від нього народжувалося багато нащадків, а потім цих нащадків ще й схрещували між собою. У США виставкові вівчарки мають свою лінію, і найбільший нахил спини в них учені пов’язують з одним таким кобелем-чемпіоном 1960-х років. У Західній Німеччині з кінця 1960-х задні лапи виставкових собак стали ще довшими й дужче зігнутими, спина опустилася й округлилася, а стрибучість і витривалість знизилися.
А стандарт породи такого вигляду не вимагає. За стандартом Міжнародної кінологічної федерації (FCI), який діє і в Україні, вівчарка має пряму спину, зад від попереку до хвоста довгий і лише трохи спускається, а задні лапи тільки злегка відставлені назад. Там же написано, що будь-яка схильність до надто зігнутих задніх ніг знижує в собаки стійкість і витривалість, а отже, і придатність до роботи.
Дві вівчарки в одній породі
Собаки, від яких народжувалися і виставкові, і робочі чемпіони, були лише в перші роки існування породи. Останній такий народився в 1909 році, а далі шляхи розійшлися. Окремі робочі та виставкові лінії остаточно склалися до кінця 1950-х. Порода при цьому залишилася одна, і стандарт у неї один. Робочих собак відбирають за тим, як вони працюють, а виставкових — за тим, як вони виглядають на рингу.
Відрізнити їх на око нескладно. В робочих вівчарок спина лише трохи спускається до хвоста, а корпус ближчий до квадрата. Вони більше схожі на вівчарок зі старих фотографій і на перших собак породи, які були сухішими за нинішніх. У виставкових корпус довгий, зад низький, задні лапи далеко позаду, і нахил буває дуже сильним.
У Німеччині, на батьківщині породи, правила для обох ліній одні. Навіть виставкового чемпіона не візьмуть на племінний огляд німецького клубу, після якого собаку допускають до розведення, поки він не складе робоче випробування (за слідом, на послух, у захисті, у пастьбі або в пошуку людей) і не пробіжить дистанцію на витривалість.
Якщо хочеться вівчарку колишнього типу, дивитися варто не лише на цуценя, а й на його батьків. За родоводом можна дізнатися, в кого з предків робочі дипломи, а в кого виставкові титули, а за дорослими батьками видно, яка в лінії спина.
Чи здорова «горбата» вівчарка
Учені вимірювали ходу здорових вівчарок із перевіреними суглобами. У собак із похилішою спиною передні лапи навантажені сильніше, а задні ступають менш рівно, ліва й права — по-різному. Чи шкодить це здоров’ю з часом, поки не з’ясували. А доказів, що така фігура хоч у чомусь допомагає собаці, немає.
А як же суглоби? Хвороба кульшових суглобів, дисплазія, давно переслідує всю породу, а не лише виставкових собак. Тому в німецькому клубі суглоби вівчарок перевіряють рентгеном із 1966 року. Зараз без такого знімка собаку до розведення не допускають, а з середньою чи тяжкою дисплазією відбраковують. За десятиліття таких собак у Німеччині стало помітно менше.
Про нахилену спину сперечаються й самі кінологи. У 2016 році на британській виставці Crufts найкращою в породі стала вівчарка з дуже похилою спиною, і на рингу вона ніби насилу йшла, і про це довго писали газети. Після цього британський кінологічний клуб дописав у свій стандарт, що вівчарка має стояти на рингу спокійно й вільно, без чиєїсь підтримки, а суддям великих виставок заборонив судити вівчарок, поки вони не пройдуть його навчальний семінар.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!