Мене звуть Міла. Мого чоловіка Саша. Ми одружилися сім років тому. Весілля було пишне і веселе. Гості від душі бажали нам любові, взаєморозуміння і, звичайно ж, дітей. За ними ми і поспішили відразу після весілля, інформує Ukr.Media.
Перша моя вагітність була невдалою, ембріон застиг у розвитку, як це називають - «замерз». Ми погорювали і продовжили свої старання. Але знову все йшло не так. Друга вагітність була ще гірша першої, позаматковою. А після операції мені винесли страшний вердикт - я ніколи більше не зможу мати дітей.
Тепер уже наше горе було надмірним. Ми з Сашком обидвоє сильно переживали. Стали жити для себе, добра наживати. Але ось нам вже за тридцять. У нас є все необхідне: квартира, дача, дві машини. Ми двічі в рік розважаємо себе подорожами закордон, але відчувається у нашому житті якась порожнеча...
Саша першим заговорив про усиновлення:
- Міла, може візьмемо кого-небудь з дитбудинку? У всіх діти...всі тільки й розмовляють про візки, самокати і мультики... теж хочеться, ростити дитину...
- Саш, я думала про це, але якось боялася тобі запропонувати... А ти кого хочеш? Хлопчика чи дівчинку?
- Мені все одно, але більше, мабуть, дівчинку, хочу як принцесу її ростити!
- Гаразд. Згодна.
Ми почали збирати документи. Наші матеріальні показники дозволили отримати дозвіл на всиновлення дуже швидко. І ось настав той урочистий день, коли ми пішли дивитися дітей у дитячий будинок. На новонародженого ми не розраховували, чекати довго, а ось діток постарше там було повно.
Дітки гралися на майданчику, коли ми прийшли. Вставши віддалік, ми стали роздивлятися їх. Раптом я відчула, що хтось тягне мене за поділ. Опустивши очі, я побачила дівчинку, біляву зі смішними веснянками. На вигляд їй було років три-чотири. Вона посміхнулася і запитала мене:
- Тьотю, а Ви випадково не моя мама?
Моє серце мало не зупинилося. Я навіть не знала, що й відповісти, але сльози зрадницьки потекли з очей і слова самі зірвалися з моїх губ:
- Так, моя люба, ми з татом прийшли за тобою!
Саша взяв дівчинку на руки, і ми пішли до директора дитячого будинку. Його звали Олексій Павлович. Побачивши у нас на руках цю дівчинку, він заперечливо захитав головою з якимось жалем і попросив вихователя забрати дитину. А нас повів до кабінету для розмови.
- Розумієте...тут все складно...ця дівчинка не одна...
Я перебила Олексія Павловича:
- Ну і що, візьмемо обох! У неї братик?
- Ні, у неї дві сестри... Вони трійнята. Всіх заберете?
Ми з Сашком дружно заплескали очима. Три однакових принцеси? Таке хіба буває?
- Від них відмовилися батьки?
- Їхня мама - наша вихованка. Молоденька була зовсім, коли завагітніла... А тут відразу троє, ось і не впорався її організм: дітей врятували, а її немає... Немовлятами їх ніхто не взяв. Ну, кому потрібні відразу троє? А розділяти таких не можна!
- Нам потрібні!
Впевнено сказав Сашко, і встав зі стільця.
- Ходімо, показуйте вже всіх! Як їх звуть?
- Маша, Даша і... Саша... тезка вам буде...
Ми поспішили до дівчаток. Вони відразу поставилися до нас, як до рідних, завалили питаннями і розповідями. Через кілька днів ми вже вп'ятьох поїхали вибирати нову велику квартиру, адже для нашої, тепер вже багатодітної сім'ї місця потрібно було багато!
