Але в СРСР літаки не падали.

В Радянському Союзі не було сексу і хвороб, не падали літаки і не загорялися будинки, в річках був кисіль, а на лугах паслися єдинороги. А, вибач, літаки падали, один раз — в 1979 році розбилася команда «Пахтакор», передає Ukr.Media.

Але ось в 1972 році підлі німці перехопили переговори радянських військових, і громадськість вразила новина про те, що 16 травня в Світлогорську літак впав на дитячий садок. У радянських ЗМІ ніяких новин про це не з'явилося.

16 травня о 12:15 з авіабази в Храброво вилетів Ан-26 під командуванням одного з найдосвідченіших льотчиків Вілора Гутника. Місія літака досі достеменно невідома: чи визначення нижньої межі хмарності, чи то перевірка радянських систем на можливість засікти літаки на низькій висоті. У будь-якому разі літак зачепив крилом сосну і приблизно в 12:30 впав на дитячий садок.

«Був обідній час, коли все це сталося. В той самий момент я знаходився вдома, обідав. Мій будинок стояв всього в ста метрах від дитячого садочка. Те, що ми побачили, опинившись на місці, потрясло нас, дорослих міцних мужиків. Стіна бурхливого вогню і нестерпний сморід від палаючого палива, яке розтікається по асфальту з розбитого бака», — згадує лейтенант міліції Леонід Балдиков.

Літак протаранив другий поверх і всіх знаходячихся там поховало під уламками, а паливо перетворило місце катастрофи на величезний факел. Першими жертвами, до речі, стали дві десятикласниці, яких ще до зіткнення літак обдав парами авіаційного палива. Дівчатка враз загорілися, але все ж їм вдалося вижити.

«До дитячого садка залишалося кілька метрів, коли нас обдало гарячими парами авіаційного палива. Ми навіть не встигли нічого зрозуміти, як в одну мить на нас спалахнуло волосся, одяг, взуття. Ми були в сильному шоці від переляку і нестерпного болю. Навколо ні душі, і ми одні посеред вулиці, охоплені полум'ям», — розповідала одна з дівчат, Тетяна Єжова.

До місця катастрофи миттєво приїхали пожежники, військовослужбовці Балтфлоту, міліція і КДБ. Останні займалися тим, щоб мінімізувати витік інформації. В місті було оголошено НС, глушили телефони і були перекриті виїзди. Тим не менш найбільше дісталося простим військовим.

«У першому ряду оточення знаходився мій дядько, мічман Валентин Костянтинович. З його слів, найбільше дісталося офіцерам, мічманам і матросам, які стояли недалеко від зруйнованого дитячого садка. У багатьох, в тому числі і у нього самого, були розірвані на шматки тільники, обличчя було в синцях від намагаючихся прорватися крізь стрій, збожеволілих від горя жінок», — згадує Олег Саушкин.

«Десь опівдні я пішов до садочка — і... загалом, виявився на місці трагедії одним з перших. Навколо металися, не знаючи, що робити, прибіглі на допомогу люди. Десь в кущах, вивертаючи душу навиворіт, вила обгоріла собака, вила страшно. На все життя я запам'ятав те страшне виття, яке стрясало повітря. Люди плакали, кричали, плакали, хтось бився в істериці», — Валерій Рогів тоді навчався у першому класі.

Роботи з розчищення завалів і пошуку тіл велися до глибокої ночі, а коли на наступний день батьки прийшли до місця загибелі своїх дітей, вони були шоковані. Випалена земля була зрізана, покладений дерен, зроблені доріжки і велика клумба. Дитячого садка ніби ніколи й не було.

У день похорону було зупинено всі електрички і виставлені кордони на дорогах нібито з-за технічних робіт. Щонайменше на церемонію прийшло понад 7 тисяч осіб. У братській могилі були поховані 23 дитини. Ще одну дівчинку поховали окремо, пізніше, на прохання її батька, капітана далекого плавання.

Кримінальну справу, звичайно ж, не порушували, але полетіли голови — були звільнені близько 40 військових чинів. Основною причиною тепер вже вважається несправний висотометр. Перед польотом його переставили з Іл-14, але не відкалібрували, і ніхто не знав, як поведе себе прилад в новій машині. Молодці, дізналися, різниця між реальним положенням літака і показаннями склала 60 метрів.

Вже минуло 46 років з тієї жахливої трагедії. Загиблі діти могли б прожити більшу частину відведеного їм життя, але недбалість або випадковість не дозволила. І, мабуть, саме дике в цій історії саме ставлення влади до події. Складно уявити той ад, який довелося пережити батькам дітей, ще й посилений ставленням держави до трагедії.

Якщо робити вигляд, що нічого не відбулося, то це ні в якій мірі не буде вирішенням проблеми.