Чим небезпечні розмови із собою вголос: коли треба бити на сполох

"Приємно поговорити з розумною людиною" — фраза, яка знайома всім. Але в кожному жарті лише частина жарту. То чому ми говоримо із самими собою? Як визначити цю тонку грань, коли розмови вголос стають ознакою хвороби, інформує Ukr.Media.

Якщо на вас раптово зі спини хтось напав і вдарив, то обернувшись, ви побачите злочинця. За цю функцію відповідає наше сприйняття, яке формує картинки. Щоб розповісти про подію потім у поліції, знадобиться промова. Всі ці процеси є природними — вони переробляють те, що з нами трапляється і що ми бачимо на суб'єктивний досвід.

У будь-якої людини, що володіє усною мовою, в голові завжди йде внутрішній діалог: "Треба не забути купити/зайти", "Треба було так відповісти, і тоді він по-іншому б зробив", "Я більше ніколи не піду темним провулком один" і це норма.

Наші спогади або пошук правильної відповіді на питання відбуваються рівно в такому ж порядку: спочатку відчуття, потім від нього в голові з'являється картинка — і лише після того, як мозок підібрав до неї слова, що описують, з'являється почуття "я знаю". І ми відповідаємо чи розповідаємо.

Які тоді можуть бути мінуси діалогів уголос із самим собою? За словами психологів, щоб зрозуміти негативні симптоми, варто відстежити кілька моментів. Перше й найважливіше — у режимі норми всі діалоги за день завершуються. Коли цього не відбувається, то мозок починає нагадувати браузер в Інтернеті, в якому відкрито багато вікон. І кожне щось підвантажує, і в кожному про щось говорять. Результатом стає погана пам'ять, повільність у прийнятті рішень, втома, роздратування та психічне виснаження.

Ця розмова з собою є нормою та показником здорової психіки. Навіть якщо розмова вголос. Важливо пам'ятати, що з вами все добре, поки ви керуєте своїм голосом. Адже патологія починається саме у момент, коли голос починає керувати діями людини.

Навіть якщо ви ведете діалоги вголос, але усвідомлюєте, що це діалог із самим собою, а не з тим приємним зеленуватим янголятком на табуретці в кутку, — це норма.

Найпримітивніший діалог із самим собою можна спостерігати у дитини, коли вона називає вголос все, що бачить і дізнається. Так ми, несвідомо набуваємо навички швидше запам'ятовувати, розуміти та керувати своєю увагою. І звикаємо робити дії "за командою". Не просто так маленьким дітям часто прямо вказують: їж, сядь, підійди.

Наприклад, студент чи професор розмірковує сам із собою під час вирішення завдання чи запам'ятовування матеріалу. Турист, що заблукав у лісі, через розмову з собою вголос зменшує стрес і підвищує концентрацію уваги, тобто збільшує шанси вийти з лісу та вижити. Водій, що засинає, поверне уважність, якщо почне вимовляти вголос знаки та покажчики на дорозі. А спортсмен покращить результат через команду голосом самому собі. Навіть якщо це його власний голос. Навіть якщо це буде щось на зразок "зберись, ганчірка".

Але трапляються ситуації, коли людина починає розмовляти із собою з інших причин. І важливо звернути увагу на змістовну частину. Це може бути викликано почуттям самотності та відсутністю спілкування з іншими людьми.

Нашій психіці дуже важливо чути промову. Саме тому окрема камера — найвище покарання, а безлюдний острів здатний звести з глузду. Тут високий ризик придумати собі співрозмовника і при збігу двох факторів (схильність і сильний стрес) отримати галюцинацію.

Також розмова із самим собою може бути викликана відмовою пам'яті. Наприклад: людина похилого віку, виконуючи примітивні побутові речі, промовляє їх вголос, щоб не забути, що й навіщо вона робить. Виглядати це може і як діалог, але зміст зрозумілий. Помітити самостійно зміни психіки зі здоровою хворобою — неможливо.

Якщо спостерігати з боку за людиною, яка розмовляє з самою собою, то варто насторожитися, якщо всі інші невербальні ознаки схожі, немов людина перебуває в діалозі: кидає погляди вбік, немов дивиться на когось. А якщо її пропозиції перебивають один одного ніби "дослівний переказ суперечки" — у цьому випадку можливе вже роздвоєння особистості.

Детальні примітивні коментарі дій за типом: "Наливаю чай у чашку зелену, ставлю чайник, сідаю на стілець і п'ю чай із зеленої чашки" вказують на можливі проблеми з тимчасовою пам'яттю, початок деменції. А міркування вголос про побутові плани на день — "зараз треба сходити до магазину" та інше — ознака самотності.