Ціна примирення. Чому Донбас стане українською Чечнею

Після пролитої крові мирних жителів, маси біженців і безлічі зруйнованих будинків населення Донбасу в дружності Києва переконати буде вкрай важко.

«Львів - це наша Чечня». Рівно три роки тому головний редактор радіо «Ехо Москви» Олексій Венедиктов розповів в ефірі, що почув цю фразу від митрополита Одеського Агафангела. Венедиктов заявив, що хоча фраза прозвучала не в інтерв'ю, а за спільним обідом, священнослужитель цитувати її не забороняв. Згодом прес-служба Одеської єпархії заперечувала вірогідність деяких інших тверджень Агафангела, також наведених Венедиктовим, але не цього.

Сьогодні ясно, що митрополит помилився. Як помилилися і ветерани Майдану, у березні 2014-го готувалися до партизанської війни з регулярною армією РФ, яка, за очікуванням, повинна була після анексії Криму хлинути на материкову частину України. Все виявилося навпаки. «Нашою Чечнею» став Донбас. І з партизанами воюють зараз українські силовики, яким часто і взаємно не довіряють ті самі ветерани Майдану, вимушені, однак, стояти з ними плече до плеча.

Абсолютно незрозуміло, яким чином п'ятий президент України Петро Порошенко має намір «протягом тижня» погасити кривавий двомісячний конфлікт. Точно так само парою тижнів раніше було незрозуміло, як саме тоді ще кандидат у президенти Порошенко уявляє собі завершення антитерористичної операції «за кілька годин». Втім, здається, всерйоз ці формули ніхто і не сприйняв.

Причини зрозумілі. Терористи в тому ж Слов'янську виглядають не більш підконтрольними Кремлю, ніж євромайдан був нібито підконтрольний «Вашингтонському обкому». У кожну з версій вірять мільйони людей, але реальність завжди одночасно складніше і простіше, ніж те, у що вірять мільйони. Навряд чи Володимир Путін може наказати Стрілку-Гиркину піти з української землі. Точніше, навряд чи той послухає. Так само малоймовірно, що добровольці з різних проукраїнських «батальйонів» просто здадуть зброю і розійдуться по домівках, якщо з Києва їм скажуть, що домовилися про те ж з бунтівниками.

Гірше, втім, інше. Можна - і треба - знищити або хоча б вигнати терористів. Але населення залишиться на місці. І після пролитої крові мирних жителів, маси біженців і безлічі зруйнованих будинків це населення в дружності Києва переконати буде вкрай важко.

Так, донеччани та луганчани побачать, що їх ніхто не ріже кривою козацькою шаблею за російську мову. Ну і що? Зараз ці люди не замислюються про те, що ніякого «знищення мирних жителів» чомусь немає в довколишніх районах, де немає бойовиків. Коли настане мир, вони не задумаються і про те, чому ж не видно навколо жахливого Правого сектора. Навіть навпаки: безглуздий бунт і його безсистемне придушення можуть перетворитися в осучаснений варіант легенди про «героїзм народу Донбасу в роки війни». Адже легенди зростають не на раціональних аргументах, а на простих і наочних речах. А що може бути наочніше артобстрілу.

При цьому варто пам'ятати, що нинішні настрої не породжені обстрілами і кров'ю. Тепер будуть говорити саме так, але насправді вони сформувалися давно. У цьому сенсі дуже цікаво, як буде виглядати інформаційна картина на Донбасі після війни. Якщо Київ збирається «поважати» тамтешні масси, він зобов'язаний як мінімум залишити в ефірі російські телеканали. А краще - так і не підключати українські. Втім, друге неважливо: дивитися все одно будуть Дмитра Кисельова, а не його тезку Євгена. Наслідки зрозумілі: згадані вище настрої будуть зміцнюватися і далі.

Потім, є ж ще економіка. Київ, судячи з усього, готовий обговорювати збільшення економічної та фінансової самостійності бунтівних областей. Що ж, це може спричинити, а може і не спричинити підвищення рівня життя звичайних громадян. А ось «батькам регіону» воно однозначно вигідно. Головне, що це додасть місцевим елітам ще більше політичної ваги в масштабах всієї країни. Не утримавши Україну в руках, вони будуть тримати її за руки. Як мінімум, отримаємо право вето одного регіону в будь-яких великих питаннях внутрішньої і зовнішньої політики.

Коли Росія все ж приборкала Чечню, це обійшлося дуже дорого не тільки в плані життів. І не тільки в сенсі масштабного вливання в республіку коштів на відновлення» (до речі, адже в Донбасі теж багато чого доведеться відновлювати). Крім усього цього, Москві довелося дати чеченській верхівці на чолі з Рамзаном Кадировим велику владу, яка поширюється в тому числі і в межі Садового Кільця. Що, між іншим, не кращим чином позначається на ставленні пересічних росіян до рядових чеченців.

На який «викуп» готовий сьогоднішній Київ по відношенню до Донбасу і його поки присмиреним, але все ще сильним «господарям»? Чи Не буде ця ціна неприйнятною для всієї решти України? Ціна миру - ось питання, яким вже зараз повинна займатись влада нітрохи не менше, ніж шляхами його досягнення.