Чому люди постійно обманюють один одного і яку найчастіше брехню ми чуємо

У середньому доросла людина бреше від одного до двох разів на день. Тобто ми майже щодня обманюємо себе та інших — і навіть до цього звикли. Чому так відбувається і як звучить брехня, яку ми чуємо найчастіше?

«Буду через 5 хвилин» (насправді ще вдома)

Тайм-менеджмент, дисципліна, повага до свого часу і часу інших. Всі ми знаємо про ці речі та навіть дуже поважаємо їх, але навіть найпунктуальніші з нас, буває, запізнюються. Що вже говорити про тих, хто постійно спізнюється: у кожного є, принаймні, один знайомий, який стабільно приходить на 15-20, а то й більше хвилин пізніше призначеного часу. Є навіть абсолютно космічні люди, які дозволяють собі спізнюватися на годину або просто «заснути» перед вашою зустріччю. Часто в такому разі нічого не допомагає: ні погрози, ні штрафи, ні попереджувальні дзвінки, — тому що це виключно індивідуальна проблема. Вона звучить так: людина, яка спізнюється, швидше за все, погано вміє розпоряджатися своїм часом. Саме тому і запізнюється: не хоче визнавати проблему (те, що в неї взагалі є проблема) і переносить зустріч на більш реальний час, інформує Ukr.Media.

Положення речей («Все в порядку»)

Громадська думка — настільки сильна і непередбачувана річ (як нам здається), що трохи повсякденної брехні (як нам, знову ж таки, здається) нікому не зашкодить. Зустрічаєш однокласника, колишнього/колишню. Вони запитують: «Ну, як у тебе справи? Що нового, цікавого?» А ви, припустимо, сидите в боргах без роботи, так ще й захворіли від стресу. І думаєте: а чого, власне, я повинен говорити правду? Кому вона потрібна, чим ця людина допоможе і навіщо взагалі вантажити її проблемами, як ніби у неї своїх немає? І кажете: «Все добре, просто чудово», а далі плетете якусь різнобарвну брехню.

Логіка в тому, щоб «не вантажити інших», але в кінцевому підсумку виявляється, що всі ми страждаємо наодинці, замість того щоб допомогти один одному або хоча б заспокоїти словом. Отже, не треба брехати про реальний стан речей: кажіть правду, але опановуйте мистецтвом «доречності». Якщо людині — хай ви і не бачилися роками — доречно розповісти все, і ви відчуваєте, що вона зрозуміє, то нехай так і буде. Ви не можете знати, звідки прийде допомога або втіха.

«Телефон помер, зламався, сіл»

Типова ситуація: двоє друзів пропонують зустрітися окремо один від іншого. Ще й сьогодні, коли всі ваші плани після роботи — це зайти в супермаркет, а потім допізна дивитися серіали. Кращий спосіб уникнути відповідальності та необхідності вибору: вимкнути телефон, а вранці набрехати обом про «мобільник, який останнім часом поводиться як HAL-9000 з «Космічної Одіссеї», живе своїм життям, прости!».

«Я не дивлюся телевізор! У мене його вже 10 років немає!»

І вдарити при цьому себе в груди для драматизму. Дуже дивно виглядає критика і негативні оцінки «телебачення» і будь-якої іншої масової культури від людей, які сьогодні насправді дивляться в екран ще більше, ніж раніше. Netflix — що це, як не новий телевізор? Серіали на піратських сайтах? Нарізки ток-шоу на Youtube? Взагалі ці нескінченні подорожі по ютубу ставлять під сумнів думку, що вибір контенту — це розкіш. Якщо ви не згодні, просто перегляньте свою історію переглядів. Навряд чи там одні тільки наукові передачі, концерти симфонічної музики й інший корисний контент». Тому не потрібно відокремлювати себе від інших. Ми всі однакові та всі дивимося телевізор — це нормально.

«Мені дуже сподобалося!» (про фільм, який не бачили)

Всі обговорюють фільм, який вийшов в прокат, а ви ні сном, ні духом? Щоб підтримати розмову, також нахвалюєте і потайки напружуєтеся, як у школі, щоб не викликали до дошки відповідати і не задали питання по сюжету. Звичайно, є ціле «Мистецтво говорити про книжки, яких ви не читали» і це може бути цікаво. Але ми знову повертаємося до переоціненої важливості громадської думки. Хіба страшно, що ви трохи відстали від тренду? Навпаки — це чудово! Можна подивитися фільм пізніше, і обов'язково знайти в ньому щось своє, не помічене колективним оком.

«Зовсім вилетіло з голови»

Скажімо, вас на роботі попросили зробити якусь дрібницю — і ви знаєте, що, швидше за все, про неї забудуть (тому що багато невідкладних справ, всі заклопотані) і ніхто не перевірить. Тому ви її просто не робите. Але в рідкісних випадках, коли вам про цю дрібницю все-таки нагадують, ви робите вигляд раптового нападу амнезії: «Ой, що ж це я! Навіть стікер причепив до монітора і нагадування в телефоні зробив! Зовсім вилетіло з голови...»

«Але я просто жартую»

Дуже багато таких анекдотичних зовні і гірких всередині ситуацій. «Я люблю тебе!» — «Жартуєш? Ми ж друзі» — «Ну так, це просто жарт, ти що, бачив/-ла б ти своє обличчя!» Можна сказати щось, а потім немов «скасувати» це, додавши «не звертай уваги, я жартую». І це дуже серйозна проблема, яка, на жаль, тоне в океані інтернет-іронії і сучасної моди на порожні слова.

«Так, я неодмінно подивлюся/почитаю/зроблю, дякую»

Ніхто ніколи не дивиться і не читає книг, які радять інші. Всі винятки з цього правила його тільки підтверджують. Науці досі невідомо: це такий прояв дитячого егоїзму («дивлюся/читаю тільки те, що хочу») або елементарний інстинкт самозбереження (уявіть, у що перетворилася б наша свідомість, якщо слідувати всім рекомендаціям і лайфхакам).

«Можу собі дозволити»

Спокуслива і небезпечна брехня, яку ми вимовляємо майже щодня. Особливо голосно звучить, коли купуємо квитки на літак або новий предмет гардеробу, чергову дорогу річ — і точно знаємо, що нам це зараз не по кишені (краще б вилікувати зуби або відкласти). Але навіщо придумали кредити? Ми воліємо жити омріяним життям уже сьогодні, не докладаючи жодних зусиль, щоб щось змінити. Реальність? Нехай почекає, сьогодні ми до торговельного центру — відпочивати.

«Давай ще по одній — і все»

Ну, ви в курсі. «По одній» — це як мінімум три, а то і всі чотири. Це відоме кожній людині на планеті Земля нудне біологічне явище: в стані алкогольного сп'яніння наш організм притуплює свої стоп-механізми, до того ж всередині вже давно відбувається дегідратація — нас висушує. Але замість того щоб випити кілька склянок води і на цьому зупинитися, ми і далі п'ємо алкоголь — раптом станеться диво? Або просто не хочемо переривати відчуття «свята», яке вранці змінюється жорстоким похміллям і почуттям провини.