Чи можемо ми вплинути на майбутнє своїх дітей?

Професорка психології Юко Мунаката закликає батьків не брати на себе занадто велику відповідальність, інформує Ukr.Media.

Кілька років тому після другого дня занять з виховання та розвитку дитини (я — професорка психології в коледжі) до мене підійшла одна студентка. Вона, трохи зам'явшись, зізналася: «Мені дуже цікавий матеріал. Але я сподівалася, що ваш курс допоможе мені стати хорошою матір'ю, якщо в мене колись з'являться діти».

Дівчина, очевидно, поквапилася з висновками, оскільки я щойно сказала студентам, що батьки взагалі не можуть контролювати те, якими людьми виростуть їхні нащадки. Я була захоплена зненацька. Хіба розбиратися в науці про виховання — це не те саме, що бути хорошими батьками? Я сподіваюся, що мій курс зрештою змусив її змінити думку.

Батьки хочуть найкращого для своїх дітей, незалежно від того, молоді вони чи старі, багаті чи бідні, одружені чи розлучені. Стоси книг для батьків обіцяють навчити приймати важкі рішення, з якими ми стикаємося щодня, і допомогти досягти найкращих результатів.

Який би стиль виховання ви не обрали, у цих книгах криється один незмінний меседж: якщо ваша дитина не досягає успіху, отже, ви робите щось не так.

Але наука дійшла зовсім іншого і дуже надихаючого висновку. Намагатися передбачити, якою виросте дитина, спираючись виключно на рішення її батьків, — це все одно, що прогнозувати ураган за помахом крилець метелика.

Ви ж чули про сумнозвісного метелика, який махає крилами десь у Китаї, збурюючи атмосферу рівно настільки, щоб змістити вітрові потоки, які, у результаті, спровокують ураган у Карибському басейні через шість тижнів?

Якщо ви батьки, то ви і є той самий метелик. А ваша дитина — це ураган, захоплива і нестримна сила природи. Ви формуєте людину, якою стає ваше маля, складними, непередбачуваними, але потужними діями, точнісінько як метелик провокує бурю. Без метелика, звісно, урагану не було б.

Ви запитаєте: «А як щодо всіх тих успішних батьків, у яких виростають не менш успішні діти? Або тих, хто відверто не справляється?».

Здається, що це демонструє силу виховання. Але на дітей впливають багато сил, з якими вони ростуть і які часто взаємопов'язані — такі як гени, однолітки та культура. Тому важко точно виокремити, що саме визначає те, якими виростають діти.

Вчені вивчили мільйони дітей, щоб розплутати цей клубок впливів. Проводилися дослідження однояйцевих та різнояйцевих близнюків, а також просто братів і сестер, які виросли разом або ж були усиновлені й виховувалися окремо. Виховання в одному домі не робить дітей помітно схожими за рівнем успішності, щастя чи впевненості в собі.

Іншими словами, уявіть, що при народженні вас забрала і виростила сім'я сусідів зліва, а вашого брата чи сестру — сусіди справа. За великим рахунком, це не зробило б вас більш схожими чи більш різними, ніж якби ви росли разом під одним дахом.

З одного боку, ці знахідки здаються просто неймовірними. Тільки подумайте, наскільки відрізняються всі батьки, як часто вони сваряться, як сильно люблять своїх дітей та чи страждають на гіперопіку. Здається що діти в одному домі мали б бути більш схожими, ніж ті, що ростуть окремо, але це не так.

У 2015 році метааналіз (дослідження, у якому аналізується величезна купа інших досліджень), підтвердив цю закономірність на основі даних понад 14 мільйонів пар близнюків у 39 країнах. Вчені, проаналізувавши понад 17 тисяч результатів, дійшли висновку, що саме гени впливають на те, ким стають діти. Вони, звичайно, пояснюють не все. Навколишнє середовище теж має свій вплив, але він недостатньо сильний, щоб діти під одним дахом ставали копіями одне одного.

Деякі люди, побачивши ці результати, вирішили, що виховання взагалі не має значення, мовляв, ви б виросли такою ж людиною незалежно від того, хто вас ростив.

З іншого боку, ці висновки не такі вже й шокуючі, якщо згадати, як в одних і тих самих батьків виростають абсолютно різні діти. Наприклад, одній дівчинці, можливо, подобається, що мати структурує її життя, а її сестру це відверто подавляє. Одне маля вважає проявом турботи те, що батьки розпитують про друзів, а брат, навпаки, бачить у цьому настирливість. Одна дитина сприймає розлучення як трагедію, а її сестра бачить у ньому полегшення.

Подія, як бачимо, одна, а досвід — абсолютно різний.

Але те, що подія впливає на людей по-різному, аж ніяк не означає, що вона не впливає взагалі. Ваше виховання впливає на нащадків, але зовсім не так, щоб вони ставали схожими одне на одного. Можливо, ваша перша дитина виросте більш серйозною, а друга — більш розслабленою. Або ж перша захоче бути схожою на вас, а друга — категорично ні.

Ви просто махаєте крильцями метелика своїм дітям-ураганам.

Я знаю, що це не типовий підхід до виховання, і тут непросто давати поради. На цьому етапі ви схожі на моїх студентів, які іноді кажуть: «Добре, ми зрозуміли, розвиток — це складно, і не варто в це лізти, бо це занадто заморочливо».

Але сенс можна знайти навіть у хаосі. Сьогодні вчені чудово розуміють, як немовлята перетворюються з кумедних клубочків на незалежних істот, що ходять, говорять і мислять. Вони, наприклад, достатньо розбираються в процесі, щоб вчасно перевірити новонароджених на генетичні захворювання, які призводять до розумової відсталості. Науковці також дедалі краще розуміють, як саме батьки можуть формувати майбутнє своїх малюків.

Отже, що нам робити з усіма цими відкриттями?

По-перше, батьки таки мають значення. Це, здавалося б, очевидно, але були розумні люди, які стверджували протилежне.

По-друге, пам'ятайте, що батьківський вплив — річ складна і важко передбачувана.

Тому, шановні мами й тати, припиніть звинувачувати себе і думати, ніби ви повністю контролюєте шлях своєї дитини. У вас є вплив, але немає контролю.

А всім, хто колись був дитиною, варто припинити звинувачувати батьків або думати, що саме вони визначили вашу долю.

І припиніть засуджувати інших батьків. Недавнє опитування показало, що 90% матерів і 85% батьків відчувають осуд, і майже половина з них вважає, що їх критикують постійно — як знайомі, так і випадкові перехожі. Навіть коли ми, батьки, стараємося з усіх сил, усім догодити неможливо. Це лише марна трата часу.

Особливо це стосується так званих "батьків-драконів". Письменниця Емілі Репп, придумала цей термін після того, як її сину поставили діагноз хвороба Тея-Сакса. У той момент вона зрозуміла, що її Ронан ніколи не буде ходити й говорити і, швидше за все, помре до чотирьох років.

Мій первісток також народився із захворюванням, яке не дозволяє кишківнику засвоювати поживні речовини чи воду. Воно вражає лише одну дитину з п'яти мільйонів, і лікар, який нас консультував, був спочатку впевнений, що це не воно, а потім, сам же й підтвердив діагноз.

Такі "батьки-дракони" можуть багато розказати про виховання, навіть якщо знають, що їхні діти підуть рано, або взагалі не знають, чи виживуть вони.

Як писала Емілі Репп:

«Ми не зможемо забезпечити нашим дітям світле майбутнє, а побачимо їх у могилах… Це вимагає нової люті, нового мислення, нового тваринного інстинкту. Ми — батьки-дракони: жорстокі, віддані й пекельно люблячі. Наш досвід навчив нас, як бути батьками тут і зараз, заради самого батьківства, заради людяності... Я зрозуміла, що виховання — це просто любов до моєї дитини сьогодні. У теперішньому часі. І це все, що є у будь-кого з нас».

Раніше я наївно думала, що мій досвід у сфері розвитку дитини допоможе мені підготуватися до материнства. Але вийшло навпаки: саме те, що я стала мамою, допомогло мені поглянути на науку в абсолютно новому світлі.

По-третє, оцінюйте важливість ваших спільних моментів з дитиною, виходячи з того, що вони означають для вас обох прямо зараз, а не в довгостроковій перспективі, адже цього ви знати не можете.

Якби ми просто прийняли той факт, що розвиток дитини — це складна система, ми б точно змінили підхід до своїх щоденних рішень. Ми б усвідомили, наскільки важливий сам факт існування нашого малюка, а не той ідеальний кінцевий результат, який ми намалювали в голові. Я навчилася цінувати кожну мить зі своїм старшим сином та з його молодшим братом, а також поважати ті унікальні шляхи, які кожен з них обирає.