Чому гуляти на самоті буває корисніше, ніж шукати компанію

Здається, найкорисніша порада, яку можна сьогодні отримати від агресивних коментаторів в інстаграм — це «піди помацай траву». Зазвичай цією фразою осаджують тих, хто занадто глибоко занурився в баталії і втратив зв'язок з реальністю. Але фокус у тому, що цей саркастичний заклик буквально піти й помацати траву має цілком наукове підґрунтя, особливо коли йдеться про самотність.

Норвезький соціолог Йохан Коттіс Хофф опублікував у журналі Health & Place дослідження, від якого віє спокоєм. Він опитував людей, що блукають навколо озера Мйоса — найбільшого в Норвегії, і дійшов висновку: самотні прогулянки на природі реально захищають від відчуття ізоляції.

Зазвичай як працює подібна наука? Тобі кажуть: вийди на вулицю, приєднайся до бігового клубу і стане легше, бо це соціалізація. А от Хофф копнув глибше. Його цікавило, чи можуть самі по собі дерева, вода і кущі замінити людей.

Виявляється, цілком. Але є нюанс.

Агресивний біг з пульсометром і лекціями у навушниках не рахується. Спортивні вилазки на зразок пробіжок, за даними дослідження, майже не знімають відчуття самотності. Бо коли ти біжиш, ти зайнятий подоланням себе, підрахунком калорій чи кілометрів, а не тим, що навколо.

А от неспішне, майже безцільне вештання біля води чи лісом дає неочікуваний ефект приналежності.

Дослідник стверджує, що коли ти просто звертаєш увагу на птахів чи світло крізь гілки, ти починаєш бачити себе частиною цього великого, спокійного життя. Відчуття приналежності не обов'язково має формуватися тільки через людей.

І як на мене, у цьому є щось дуже втішне. Принаймні, ліс не вимагає від тебе бути дотепною, не оцінює твої кросівки і йому абсолютно байдуже, скільки в тебе непрочитаних повідомлень. Головне — дійсно звернути на нього увагу.