Забута практика роботи з увагою: як раніше вчителі вчили дітей концентруватися без ґаджетів

Дзвінок. Учитель заходить до класу. Діти встають, вітаються, сідають, прибирають із парти все зайве й відкривають зошити.

Сьогодні такий початок уроку згадують як сувору радянську дисципліну: сиди рівно, дивись на дошку, мовчи. Якщо відволікся — значить, ледачий, невихований або недостатньо зібраний.

Але радянська педагогіка не зводила концентрацію лише до здатності просидіти 45 хвилин у тиші. У методичних посібниках учителям радили чітко розпочинати урок, змінювати форми роботи й вчити школярів перевіряти себе.

А психологи дійшли до висновку: увага — це не вроджена риса характеру, а дія самоконтролю, яка з часом стає автоматичною і якої дитину можна спеціально навчити.

Чому фраза «будь уважнішим» майже не працює?

Звичайна шкільна ситуація. Учень переписує вправу й пропускає літеру. Учитель підкреслює помилку й каже:

— Перевіряй уважніше.

Наступного дня дитина знову пропускає літеру.

Тоді їй повторюють:

— Ти знову неуважно подивився.

Але що саме має зробити учень, щоб цього разу подивитися «уважно»? Прочитати речення ще раз? Вимовити слово по складах?

Зазвичай дитині цього не пояснювали. Від неї вимагали результату, але не давали способу.

Саме цю проблему вирішили перевірити психологи Петро Гальперін і Софія Кабильницька. Їхній дослід із молодшими школярами описаний у книжці «Експериментальне формування уваги» 1974 року.

У першій серії брали участь 23 учні третіх класів, яких учителі вважали особливо неуважними. Дітям дали текст із 14 спеціально внесеними помилками: пропущеними та заміненими літерами, відсутніми словами й реченнями з порушеним змістом.

У середньому школярі не помітили 6,4 помилки з 14, тобто пропустили приблизно 46%.

Можна було вирішити, що діти просто не знають правил. Але наступний дослід показав протилежне. Коли школярам запропонували не просто перевірити, а переписати схожий текст, водночас виправляючи помилки, вони залишили невиправленими в середньому лише 0,4 помилки з шести — майже жодної.

Отже, знання в них були. Бракувало вміння послідовно перевірити весь текст.

Зауваження не допомагає — допомагає алгоритм

Дослідники дали дітям картку з порядком перевірки:

• Спершу визначити, що перевіряється: зміст речення чи написання слів.
• Прочитати речення вголос.
• Перевірити, чи підходять слова одне до одного.
• Переконатися, що жодне слово не пропущено.
• Прочитати кожне слово по складах.
• Перевірити, чи всі літери правильні.
• Переконатися, що жодна літера не пропущена.

На перших заняттях діти фізично відокремлювали склади олівцевими рисками. Потім виконували перевірку вголос без розмітки. Далі промовляли дії пошепки, після цього — про себе, й лише наприкінці перевіряли текст повністю мовчки.

Уже після трьох-чотирьох занять потреба відокремлювати склади рисками зникала. На етапі промовляння вголос діти пропускали в середньому лише 0,1-0,2 помилки на одну роботу.

Усього з кожною дитиною проводили 20-25 занять тривалістю 25-35 хвилин.

Саме це психологи й називали увагою: спочатку дитина свідомо перевіряє кожен свій крок за детальним алгоритмом. З часом ця перевірка стискається, переходить у внутрішній автоконтроль і починає супроводжувати будь-яку дію майже непомітно для самої дитини.

Навіщо урок починався з одного й того самого ритуалу?

Дзвінок, вставання, порядок на парті сьогодні видаються просто інструментами підпорядкування. І частково дисциплінарна функція в них справді була.

Але в радянських працях про виховання уваги їх перелічували і як засоби організації уваги. Щоправда, ті самі психологи писали, що такі засоби часто не спрацьовують: навчити уважності можна, лише якщо навчити дитину перевіряти власну роботу.

І все ж повторюваний ритуал створював зрозумілу межу між перервою й уроком.

Дитині не потрібно було самій вирішувати, коли закінчити розмову й із чого почати. Послідовність уже була задана:

Пролунав дзвінок — прибрав зайве — приготував потрібне — почув завдання — розпочав роботу.

Це не робило кожного радянського школяра ідеально зосередженим. Діти розмовляли, дивилися у вікно, передавали записки й малювали у зошитах.

Але добре організований перехід зменшував кількість дій у перші хвилини уроку.

Схожий вхід у роботу є й у нинішній українській початковій школі: день починається з «ранкового кола» — 15-25 хвилин на привітання, новини й план на день.

Удома ж переходу взагалі немає. Дитина закриває відео, кладе телефон поруч і одразу береться за параграф. Але варто телефону пискнути — і увага вже там: у дослідах із дорослими збивало навіть сповіщення, яке людина не відкривала.

Чому радянський урок постійно змінював форму роботи?

Ще один міф полягає в тому, що радянський школяр 45 хвилин нерухомо слухав пояснення вчителя.

Такі уроки, звісно, були. Але методисти радили інакше: читання змінювалося усною відповіддю, пояснення — вправою, робота біля дошки — самостійним завданням.

У методичному посібнику з математики для початкової школи 1984 року прямо зазначалося, що в перших-третіх класах найпоширеніші комбіновані уроки: новий матеріал подавали невеликими частинами упереміш із повторенням, вправами та перевіркою.

Сучасна дитина теж перемикається, але змінює не форму роботи, а сам об'єкт уваги:

Математика — повідомлення — відео — математика — гра — знову математика.

На добре побудованому уроці перемикання відбувалося в межах однієї навчальної мети:

Почув приклад — порахував — назвав відповідь — пояснив спосіб — записав — перевірив.

Зовнішня дія змінювалася, але смислова лінія зберігалася. Тому не доводилося тримати увагу одним і тим самим способом усі 45 хвилин.

До речі, в українській школі зараз 45 хвилин урок триває лише з п'ятого класу. У першому класі — не більше ніж 35 хвилин, у другому-четвертому — не більше ніж 40.

Чому усний рахунок не залишали на кінець уроку?

Усний рахунок був окремою частиною уроку. У тому самому посібнику 1984 року йдеться про те, що вчителі традиційно відводили на усні обчислення 5-7 хвилин. Використовували звичайні приклади, математичні диктанти й ігри з назвами «Мовчанка», «Естафета» та «Драбинка».

Водночас автори окремо застерігали: усний рахунок не слід переносити на самий кінець уроку, оскільки діти вже втомлені, а подібні завдання потребують значного напруження уваги, пам'яті та мислення.

Тобто від дитини не чекали однакової працездатності будь-якої миті уроку. Складну вправу ставили туди, де ще залишалися сили, а спосіб подачі змінювали: приклад можна було почути, побачити на дошці або водночас сприйняти зорово й на слух.

Усний рахунок тренував не абстрактне вміння «не відволікатися», а конкретний ланцюжок:

• почути умову;
• утримати числа;
• виконати дію;
• не втратити проміжний результат;
• дати відповідь.

Якщо дитина помилялася, можна було побачити, на якій ланці розпалася послідовність.

Радянська школа тренувала концентрацію через самоперевірку

Сьогодні уважною часто називають дитину, яка спокійно сидить і не заважає уроку. Але тиша за партою — це не увага. Учень може дивитися на дошку й думати зовсім про інше.

Психологи запропонували практичніший критерій: увага виявляється в здатності контролювати дію, помічати відхилення від зразка й виправляти його. Тому корисними виявлялися не заклики «зберися», а конкретні запитання:

• Що саме потрібно отримати в результаті?
• У якому порядку виконуються кроки?
• Із чим порівняти відповідь?

В експерименті діти починали виправляти помилки не лише в підготовлених текстах, а й у власних класних і домашніх роботах. Однак перенесення відбувалося не автоматично. Учителеві спершу доводилося нагадувати школярам використовувати той самий алгоритм на звичайних уроках, а батьків просили нагадувати про нього вдома.

Ось чому дитина може акуратно виконати вправу з педагогом, а через годину наробити помилок у домашній роботі: вона ще не навчилася сама помічати момент, коли потрібно запустити правило.

Чому сьогодні одного лише радянського методу вже недостатньо?

Відволікалися й радянські школярі — на сусідів, шум за вікном, власні фантазії. Але в них не лежав на парті пристрій, який будь-якої миті може показати повідомлення, гру чи коротке відео.

Єдиної заборони телефонів в українських школах зараз немає: законопроєкт про заборону ґаджетів на уроках улітку профільний комітет відправив на доопрацювання, і школи домовляються з батьками самі — десь телефони складають у бокс або шафку. А на Львівщині школам рекомендували до 30 жовтня ухвалити правила, за якими ґаджети не можна діставати не лише на уроках, а й на перервах.

Копіювати радянську школу повністю все одно не варто: сьогодні концентрацію потрібно ще й захищати від середовища, яке спеціально створене, щоб перехоплювати увагу. Але головний принцип залишається:

Концентрацію не сформувати одними лише вимогами — потрібен порядок дій, який з часом стане звичкою.

Перед домашнім завданням це може виглядати просто:

• телефон прибирається не під зошит, а із зони доступу;
• на столі залишається матеріал лише для одного завдання;
• дитина формулює, що саме повинна отримати в результаті;
• після виконання перевіряє роботу за коротким алгоритмом;
• лише потім переходить до наступного виду діяльності.

Таку картку можна скласти разом із дитиною: три-п'ять кроків під її типові помилки. Спершу вона промовляє їх вголос, потім пошепки, потім про себе — як у тому досліді. Одразу це не спрацює: школярам знадобилося два десятки занять.

Радянські вчителі не вміли змушувати всіх дітей сидіти тихо. Сильна ідея того часу полягала в іншому: увагу вважали не даром, а навичкою керувати власною роботою. І замість нескінченного «не відволікайся» дитині поступово передавали корисніше запитання:

«Що саме ти зараз робиш і як перевірив, що зробив це правильно?»