Сиджу тут і розглядаю фотографії Phantom MK-1 на огляді в Time. Це такий гуманоїдний робот від компанії Foundation. Зашитий у чорну сталь, із тонованим склом замість обличчя, він виглядає так, ніби втік зі знімального майданчика якогось похмурого кіберпанку моєї юності. Тільки от у його механічних руках не пластиковий муляж, а цілком реальна M-16. І дробовик. І револьвер, інформує Ukr.Media.

Ще якихось п'ять років тому ми б сміялися з цього. Сказали б, що це чергова забавка гіків, яка зламається на першому ж бордюрі. Але зараз, мені чомусь зовсім не смішно. Десь глибоко всередині ворушиться холодна думка: якщо цей шматок металу може зловити спиною уламок замість живого хлопця, то нехай їх буде тисячі.

Майк ЛеБлан, колишній морпіх і співзасновник компанії-розробника, власне, так і каже. Він пройшов Ірак та Афганістан і вважає, що відправляти людей на забій, коли існують машини, — це аморально. Роботу не потрібен психотерапевт, у нього не буває ПТСР, він не втомлюється і йому абсолютно плювати на хімічну зброю чи радіацію.

У лютому цих «Фантомів» уже привезли в Україну для тестів у розвідці. Логіка залізна в усіх сенсах: якщо ми маємо склади, забиті гранатометами і великокаліберними кулеметами, нам потрібен хтось, або щось — з руками, щоб усе це тримати і натискати на гачок.

Звучить як ідеальний план, правда? Технологічна панацея.

Ми просто замінимо людей на машини, і війна перетвориться на таку собі економічну суперечку дронів і роботів. Хто багатший і має більше мікрочипів, той і виграв. Жодних похоронок.

Але мій життєвий досвід, який здебільшого складається з розчарувань у людській природі та техніці, наполегливо шепоче інше.

Уявіть собі цю картину. Багнюка, пил, безкінечні дощі. У цього гуманоїда близько двадцяти моторів. Хто користувався сучасною технікою, знає: іноді мій "розумний" робот-пилосос відмовляється прибирати в одному місті, бо він щось побачив в іншому і їде туди. А тепер уявіть, що такий "глюк" стається у двометрової металевої штуки з зарядженим дробовиком у руках...

Штучний інтелект галюцинує. Ми всі бачили, як нейромережі іноді видають абсолютну маячню на найпростіші запити. Де гарантія, що в хаосі ближнього бою ця машина не переплутає звичайну людину, яка втікає він небезпеки, із загрозою?

Філософи кажуть, що машинам бракує гідності і моралі. Я скажу простіше: їм бракує здорового глузду.

Але найстрашніше навіть не це.

Україна зараз — це глобальний полігон. Наші землі стали ідеальним майданчиком для західних стартапів, які приїжджають тестувати свої іграшки смерті в реальних умовах. Вони хочуть автоматизувати весь процес: щоб штучний інтелект сам знаходив ціль, сам ухвалював рішення і сам вбивав. Без людини.

І тут ми стикаємося з парадоксом. Якщо війна стає безкровною для того, хто нападає — чи не стане вона занадто легкою розвагою?

Політикам більше не доведеться дивитися в очі матерям загиблих. Не буде соціального вибуху через мобілізацію. Скільки нових конфліктів спалахне по всьому світу, якщо ціна питання вимірюватиметься лише в доларах, а не в людських життях?

Страх смерті та вид крові завжди були останнім гальмом для людства. Заберіть їх — і ми просто зірвемося у прірву.

Тим часом у високих кабінетах Вашингтона правила вже переписують. Скасовують обмеження на використання ШІ, і розробляють цих самих солдатів-роботів, почалося те, що вже неможливо зупинити.

Китай робить своїх гуманоїдів, Америка — своїх. Вони хочуть штампувати їх десятками тисяч, знизивши ціну до вартості вживаного автомобіля.

Ми так довго боялися повстання машин із кінофільмів, що не помітили, як самі дали їм до рук зброю і показали, куди стріляти. І найгірше те, що у нас, здається, просто не було іншого вибору.