Чому наука вважає нас моногамними, хоча історія, мавпи та здоровий глузд натякають на протилежне

Час від часу я натрапляю на дослідження, які роблять із нашими уявленнями про себе те саме, що яскраве холодне світло в примірочній магазину — показують усе без романтичних прикрас. Якби історія людських стосунків писалася виключно за лекалами вікторіанської літератури, на обкладинці завжди красувалася б лебедина вірність до гробової дошки. Але якщо копнути антропологічні архіви, з'ясується непримітна деталь: близько 85 відсотків людських суспільств в історії без зайвих докорів сумління дозволяли чоловікам мати більше однієї дружини.

Це дещо псує ілюзію нашої природної моногамності.

Генетика замість драми

Британський антрополог-еволюціоніст Марк Дайбл із Кембриджа вирішив з'ясувати, наскільки ми насправді вірні одне одному в масштабах виду. Він не став читати жіночі форуми чи аналізувати причини розлучень. Його метод виявився позбавленим емоцій і від того значно цікавішим.

Дайбл зібрав генетичні та етнографічні дані 103 людських суспільств за останні сім тисяч років. А потім порівняв їх із показниками 34 видів інших ссавців. Критерій був простим, науковець рахував співвідношення рідних братів і сестер (від одних і тих самих батьків) до зведених.

Логіка залізна — чим вищий відсоток рідних братів і сестер у популяції, тим моногамніший вид.

Ми програли бобрам

І ось тут починається статистика, яка б'є по нашому самолюбству. Дайбл склав такий собі рейтинг вірності. За його ж словами, якби це була англійська Прем'єр-ліга, то абсолютним чемпіоном і володарем золотого кубка стала б каліфорнійська оленяча миша. У неї 100 відсотків потомства — це рідні брати і сестри. Жодних інтриг.

А де ж ми, вінці творіння, зі своїм багажем поезії, обітниць біля вівтаря та складних сімейних інститутів? Ми на сьомому місці. За підрахунками дослідника, в історії людства близько 66 відсотків братів і сестер є рідними. Ми посіли свою нішу десь між євразійським бобром (який, виявляється, значно надійніший партнер, ніж середньостатистичний гомо сапієнс) та білоруким гібоном.

Звісно, є чим втішатися. На тлі наших найближчих родичів-приматів — шимпанзе чи макак, які зі своїм вкрай хаотичним підходом до розмноження бовтаються на самому дні турнірної таблиці, — ми виглядаємо майже пуританами.

Еволюційний розрахунок

Наскільки ж еволюція не сентиментальна. Дослідники вважають, що наша відносна, хоч і далека від ідеалу, моногамність — це не результат високої моралі чи раптового духовного просвітлення. Це банальний інструмент виживання.

На відміну від тих же мишей, які народжують одразу виводок і швидко пускають його у світ, ми зазвичай виробляємо на світ по одному дитинчаті за раз, та ще й витрачаємо роки, щоб воно навчилося хоча б самостійно добувати їжу. Щоб ця схема не призвела до вимирання виду, потрібна була серйозна кооперація.

Дайбл припускає, що наша моногамія виросла з абсолютно немоногамного життя в групах. Це дивний і рідкісний для тваринного світу перехід. Спочатку вимушена парність допомагала вижити конкретному потомству, а потім навколо цього почали формуватися великі родинні мережі. Саме вони стали тим першим клеєм, який дозволив будувати суспільства, обмінюватися культурою і дотягнути до епохи, коли ми можемо сидіти в теплі і розмірковувати про природу своїх інстинктів.

Тож наступного разу, коли хтось із розумним виглядом виправдовуватиме свої походеньки тим, що «полігамія закладена в нас природою», можете сміливо погоджуватися і кивати на шимпанзе. Але якщо захочеться вірити в те, що людина створена для абсолютної, еталонної вірності — майте на увазі, що до каліфорнійської миші нам ще еволюціонувати й еволюціонувати.