У коробці зі старими ґудзиками можуть лежати вироби з молока. На вигляд звичайний пластик, гладкий, блискучий, іноді з розводами під бурштин чи черепаховий панцир. Багато хто плутає такі ґудзики з кістяними або роговими, і не дивно, бо вони й мали замінити ці матеріали.
Це галаліт, матеріал із молочного білка. З нього робили гребінці, спиці, авторучки і навіть клавіші піаніно.
Назва перекладається з грецької як «молочний камінь». Щоб отримати такий камінь, товсті заготовки часом витримували в хімічній ванні пів року. Поки покупець обирав ґудзики під колір пальта, фабрика місяцями чекала, коли затвердіє наступна партія.
Почалося зі шкільної дошки
Наприкінці XIX століття ганноверський друкар Вільгельм Кріше шукав матеріал для білої шкільної дошки, яку можна мити. Для цього він намагався зробити водостійкими папір і картон та експериментував із казеїном, головним білком молока. До роботи долучився хімік Адольф Шпіттелер.
У 1897 році вони отримали твердий матеріал, схожий на ріг. Шкільні дошки він не замінив, зате підійшов для невеликих речей, які раніше вирізали з дорогої природної сировини. У 1900 році галаліт показали на Всесвітній виставці в Парижі.
У нового матеріалу була важлива перевага. Целулоїд, інший популярний ранній пластик, легко спалахував, а галаліт займався значно важче.
Після полірування пластик блищав. З нього виходили переконливі імітації слонової кістки, рогу й черепахового панцира, і такі речі стали по кишені не лише багатіям.
Спочатку майже сир
Казеїну в молоці близько 3%. На кілограм сухого білка йшло приблизно 33-35 літрів знежиреного молока. Жир відділяли заздалегідь, для пластмаси він був не потрібен.
Початок виробництва нагадував сироваріння. У молоко додавали сичужний фермент, закваску, від якої молоко зсідається, коли роблять сир. Тоді її отримували зі шлунків телят. Білок зсідався, його відділяли, промивали й сушили. На фабрику пластмас надходили мішки казеїнової крупки.
Її розмелювали, змішували з водою та барвниками, потім пропускали через машину, яка працювала приблизно як м’ясорубка. Вона продавлювала масу крізь отвір і видавала безперервний стрижень. Для пластин масу вкладали у форми й пресували.
Потім місяці у ванні
Заготовки ще залишалися м’якими. Твердості їм надавала ванна з формаліном, водним розчином формальдегіду. У старих книгах про пластмаси цей крок називали дубленням, як під час вичинки шкіри. Після нього матеріал уже не розчинявся у воді, а від нагрівання не плавився, тож відлити його заново було неможливо.
Тонкі листи тверднули за кілька днів, товсті — місяцями. Історик пластмас Джон Морган описував пластини завтовшки 25 міліметрів, які лежали у ванні пів року й довше. Взимку процес ішов ще повільніше.
Після ванни заготовки сушили. Покороблені пластини вирівнювали під пресом, і лише потім матеріал відправляли виробникам готових речей.
Близько 1930 року виробництво прискорилося. Заготовки для ґудзиків почали вирубувати з пластин і нарізати зі стрижнів ще до ванни. Маленька деталь просочувалася швидше за товсту плиту, але тривалої обробки це не скасовувало.
285 кольорів на вибір
Для ґудзикарів галаліт виявився зручним матеріалом. Барвник можна було додати просто в масу, а з різнокольорових шматочків отримати плямисті та мармурові візерунки. У 1920-х одна британська фабрика рекламувала 285 кольорів, а за окрему плату робила колір на замовлення.
Готові ґудзики теж фарбували, щоб підібрати під тканину. Казеїн, як і шерсть, складається з білка, тому фарба лягала на нього легко.
Прання витримували, окропу боялися
Галалітові ґудзики переносили звичайне прання і навіть короткий дотик гарячої праски. Більшість інших ранніх пластмас такого не витримувала.
А от якщо під час прання ґудзик сильно нагрівався, на ньому могла з’явитися сіточка дрібних тріщин, а в майже киплячій воді за кілька хвилин матеріал ставав гнучким.
Тривале замочування теж шкодило, бо матеріал вбирав вологу, набрякав, а під час висихання коробився й тріскався.
Ґудзикарі чекали біля воріт фабрики
У Першу світову війну постачання німецького галаліту до Британії припинилося. У жовтні 1914 року в англійському містечку Страуд почали випускати власний казеїновий пластик Erinoid. Як розповідав Морган, виробники ґудзиків чекали на перші партії просто біля фабрики.
Чому інші пластмаси перемогли
Головним недоліком залишався час. Заготовку потрібно було сформувати, витримати у формаліні, висушити, а потім вирізати, просвердлити, обточити й відполірувати. Обрізки не можна було просто розплавити й пустити в наступну партію.
Інші пластмаси скорочували цей шлях. Бакеліт, темна пластмаса старих телефонів і радіоприймачів, тверднув у гарячій формі за кілька хвилин. Пізніше з’явилися пластмаси, які можна було просто розплавити. Розплав заливали у форму, він остигав, і готову деталь виймали. Для мільйонів однакових виробів це було зручніше.
Галаліт усе ж протримався десятиліття. У Страуді його випускали приблизно до 1980 року. За словами Моргана, виробництво залишалося прибутковим, але власники очікували суворіших правил роботи з небезпечними речовинами. Довелося б дорого переробляти відкриті ванни з формаліном та систему очищення стічних вод, а ринок скорочувався й таких вкладень уже не виправдовував.
Зовсім галаліт не зник. Його й тепер потроху випускають для ґудзиків, авторучок, фішок настільних ігор та деталей музичних інструментів.
Якщо такий ґудзик знайшовся вдома
Визначити галаліт лише на вигляд важко. Навіть у музеях для цього роблять лабораторну перевірку. У лондонському Музеї Вікторії та Альберта старий гребінець багато років значився як інший ранній пластик, аж поки у 2023 році аналіз не показав казеїн.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!