Хто і як винайшов червоні та жовті картки в футболі? І до чого тут світлофор

Довгий час футбольні матчі вимагали від суддів вміння зрозуміло пояснити гравцям причину зупинки гри після свистка, інформує Ukr.Media.

Якщо матч був внутрішнім для країни і судді і гравці говорили однією мовою, то в запалі емоцій все було зрозуміло без проблем.

Із залученням до суддівства іноземних арбітрів в міжнародних турнірах в момент фіксації порушень створювалася дивна ситуація: після свистка в хід йшли жести у суддів і справжнє або демонстроване помилкове нерозуміння гравцями намірів того чи іншого арбітра. Доходило навіть до курйозів.

Дуже часто деякі гравці на жест судді, що вимагає покинути поле за грубу гру, удавали, що не розуміють його слова і продовжували грати.

Над проблемою необхідності знайти якийсь компроміс у футболі думали багато років. Жестові дії суддів не могли вирішити проблему повністю, оскільки вони вимагали усного пояснення. Як і все геніальне (просте у своїй основі), рішення знайшлося напрочуд елементарне. І красиве.

У 1966 році на футбольному чемпіонаті світу грали команди Аргентини та Англії. Матч судив німець Рудольф Крайтлян, який володів лише німецькою мовою. Спортивна гра проходила дуже грубо — з бійками і взаємними порушеннями правил. У цьому особливо відзначився капітан аргентинської команди Антоніо Раттін. Він не реагував на попередження судді. Крайтлян змушений був застосувати крайню міру впливу — видалити грубіяна з поля.

Суддя зупинив матч і став говорити капітану аргентинської збірної, що він повинен покинути поле. Знову продовживши матч, Крайтлян з подивом побачив, що покараний капітан зовсім не пішов з поля, а продовжує грати. Суддя знову зупинив матч і покликав Раттіна до себе. Але навіть після вторинної вимоги покинути поле, красномовно "підкріпленої" жестами, аргентинський капітан лише здивовано знизав плечима, показуючи тим самим своє повне нерозуміння вимоги. Довелося Крайтляну звернутися за допомогою до бічного судді Кену Астону, який володів англійською мовою. Лише після цього Раттін пішов з поля.

Повертаючись додому після гри, Кен Астон потрапив в дорожню пробку і змушений був у ній їхати з черепашачою швидкістю, стежачи за світлофорами. Його думки все ще були зайняті футбольним чемпіонатом і тим, як аргентинський капітан симулював своє нерозуміння вимоги судді.

Чергове "моргання" світлофорів підказало Кену просте вирішення завдання з відсутністю у футболі міжнародної мови — треба ввести кольорові картки для суддів!

"Раціоналізаторську" пропозицію з червоними і жовтими картками Кена Астона визнали досить ефективною і зобов'язали всіх суддів міжнародного рангу мати їх. Вперше картки стали застосовуватися на футбольному чемпіонаті світу 1970 року. Надалі вони увійшли в практику і всіх інших футбольних іграх різного рівня значущості.

Однак мало хто знає, що футбольні картки нині повністю відповідають триокому світлофору — додалася ще й зелена картка. Але вона має особливий статус. Картку зеленого кольору суддя мати не зобов'язаний. Її нікому не показують. Але при записі про проведений матч вона вказується після прізвища гравця, який зробив благородний вчинок — проявивши чесне ставлення до суперників.

Зелену картку першим в історії футболу отримав італієць Крістіано Галано. Він пробив по воротах суперників, але м'яч пролетів повз. Суддя вирішив, що хтось із гравців зачепив м'яч рукою і виправив його траєкторію, і призначив кутовий удар в якості «виправлення» казусу. Але Галано попросив суддю скасувати кутовий удар, так як, на його думку, ніхто в команді суперників м'яча не торкався.

Ось так банальна автомобільна пробка допомогла знайти просте рішення проблеми у світі спорту.