Відкритий список з грифом «ні»

За минулі дні деякі світові політики знову порушили питання про відмову України від ядерної зброї в обмін на гарантії безпеки за Будапештським меморандумом 1994 року. Наприклад, екс-генсек НАТО лорд Джордж Робертсон вважає, що це була не найкраща ідея для молодої Української держави.

Справді, на сьогодні треба визнати, що гарантії США і Великої Британії виявилися фікцією. Об'єктивно кажучи, ці дві великі держави поки що більше займаються словоблуддям, ніж серйозно допомагають Україні у відбитті агресії. Вони вже тривалий час відбуваються підбадьорливими словами, дрібними подачками і санкціями, здатними ускладнити життя Путіну, але не похитнути його войовничу позицію. Україна платить за ці коливання дуже велику ціну.

Чи допомогла б Україні ядерна зброю?

На берегах Потомаку і Темзи хоча б роблять вигляд, що хочуть виконати зобов'язання за Будапештським меморандумом. А інша його учасниця – Росія – взагалі з гаранта безпеки і територіальної цілісності України перетворилася на агресора проти неї. Така ціна довірливості українців. Якби Україна не довірилася настільки необачно трьом цим країнам, ще невідомо, як розвивалися б події. Так вважає колишній глава Північноатлантичного Альянсу.

Він також нагадав, що на момент підписання Будапештського меморандуму Україна володіла третім за величиною в світі ядерним арсеналом. «І логічно запитати, чи був би Крим захоплений і схід України окупований, якби зберегли ядерне озброєння», – задався питанням містер Робертсон.

Це питання сьогодні розбурхує багато умів. Але наскільки він правомірний? Вважаю – не зовсім, адже фактично він виходить з того, що, сиділа б Україна з ядерною зброєю, вона б її застосувала в разі злих намірів РФ. Таке припущення помилкове та неприпустиме.

Люди при здоровому глузді, напевно, розуміють, що навіть за наявності колишніх військових арсеналів у конфлікті, аналогічному нинішньому, Україна не стала б розмахувати ядерним кийком. Це було б рівнозначно тому, що країна добровільно прирекла себе ще на багато Чорнобилів. Навряд чи б в Україні знайшовся політик, здатний реалізувати такий сценарій.

Точно так само, впевнений, і Росія у локальному конфлікті в безпосередній близькості від своїх кордонів ніколи не спустить з ланцюга ядерного пса, здатного умертвити все живе на тисячі миль довкола. Яким би підступним і безголовим не здавався Путін, в країні напевно знайдуться мислячі генерали, здатні оцінити можливі наслідки ядерних вибухів для російського народу. Не всі там такі шалені покидьки, як глава Міноборони РФ Шойгу.

Тактика Путіна полягає в залякуванні світу найсмертоноснішою зброєю, а не в її застосуванні. Наявність ядерного потенціалу збуджує біснуватого фюрера приблизно так, як кастет в кишені робить самовпевненим вуличного грабіжника. Але не в цьому зараз сила кремлівського бандита. Якщо не вважати внутрішньої підтримки, насамперед вона полягає у слабкості України в царині звичайних озброєнь, недостатній підготовці її живої сили й аморфності військово-політичної еліти. До Будапештському меморандуму це не має жодного стосунку.

Хоч як це гірко, але українцям варто визнати: їхні Збройні сили та Військово-морський флот з їхньої власної провини виявилися геть застарілими і неготовими відбивати агресію ззовні. В останні роки країна дуже слабо дбала про зміцнення своєї обороноздатності. Це не здійснювалося в достатній мірі ні в останні роки правління Кучми, ні за «помаранчевого» Ющенка, ні за тирана Януковича.

1997 року витрати на оборону в Україні становили 2,7% ВВП, що порівняно непогано, але мало з урахуванням перебування під боком такого сусіда. У бюджеті на 2014 рік взагалі було закладено всього 0,99%. Це майже в 2,5 разу менше, ніж мінімальна вимога НАТО до своїх членів і майже в чотири рази менше за офіційний бюджет МО РФ. Створення такого оборонного бюджету можна розцінювати як пряму зраду національних інтересів.

Звичайно, пізніше, вже під час війни, оборонний бюджет України істотно збільшили. У 2015 році, як повідомив президент Порошенко, на оборону планують затратити 5% ВВП. Гідна відповідь агресорові. Але запізнілість цього заходу коштувала країні тисяч загиблих громадян і великих територіальних втрат.

Важливо розуміти, що початок цих втрат заклали колишні правителі. Фактично, за Ющенка обороноздатність країни зміцнювалася лише на словах, а за Януковича робилося все, щоб залишити ЗСУ у свідомо недієздатному стані. Можливо, це було одним із завдань, поставлених йому Кремлем. Але й без участі українського народу у цій справі теж не обійшлося.

На кого працював Ющенко

Період правління Кучми практично ніяк не позначився на справі зміцнення обороноздатності країни. Хоча він і прийшов до влади внаслідок виборів, Кучма як політик був породженням старої, комуністичної епохи. На виборах 1994 року його політтехнологи використали витончені маніпулятивні технології і спекуляції на тему дружби з РФ і російської мови, чим підкуповували виборців на сході країни. Далекоглядних кроків щодо зміцнення обороноздатності держави від такого правителя очікувати не доводилося.

Інша справа – Ющенко. Він зійшов на владний Олімп внаслідок Помаранчевої революції, отримавши великий кредит довіри від народу. Здавалося б, вже такий-от президент буде по-справжньому піклуватися про національну безпеку країни. Тим більше, що у Віктора Андрійовича явно не склалися стосунки з господарем Кремля, а агресивна сутність Путіна вже тоді була помітна. Але рішучих кроків щодо зміцнення обороноздатності ввіреної йому держави Ющенко теж не робив. Чому?

Сьогодні багатьом в Україні зрозуміло, що свого часу українці помилилися, зробивши ставку на цю людину. Безвольна особистість, сумнівний професіонал, аморальний політик, який через острах програти вибори скотився до зради ідеалів народних протестів, які привели його на вершину влади. Чи випадковим було його падіння? Радше навпаки – закономірним.

Тому не варто дивуватися, що в роки правління Ющенка розвиток країни фактично застопорився, а зміцнення її обороноздатності здійснювалося лише на словах.

Терпимість до «рідних» бандитів

Але ще переконливіший приклад того, як підводить громадян некритичне ставлення до вчинків претендентів на владу, є постать Януковича.

До 2010 року, коли відбулися президентські вибори за участі цієї людини, в Україні десятки ЗМІ вже не раз встигли розповісти, що свого часу він був судимий за вуличний розбій. Повідомлялося, що Янукович на Донбасі знімав шапки з перехожих, виривав сумки з рук жінок. Що може бути ганебніше? Чи місце такій людині в політиці? Але це ще не все. З'являлися повідомлення, що Янукович також проходив по кримінальній справі про зґвалтування малолітньої. Ніяких переконливих спростувань з цього приводу громадськості не представлено. Явно сфальсифіковані були і рішення про зняття з ватажка «регіоналів» судимостей.

І ось за такого брудного й огидного типа багато громадян у східних і центральних областях України проголосували на президентських виборах 2010 року. Зараз здається неймовірним, але тоді навіть у Західній Україні у колишнього вуличного свавільника знайшлася певна кількість прихильників – можливо, вони й забезпечили ту незначну перевагу над демократичним кандидатом, з якою переміг лідер ПР.

Фактично це вони, жителі Донбасу, Луганщини та деяких інших регіонів, проголосувавши за Януковича всупереч наявній інформації про його злочинне минуле, віддали країну на відкуп банді «регіоналів». І члени її, звичайно ж, не упустили можливості безконтрольно грабувати країну і набивати власні кишені. Попутно ця банда майстерно послаблювала економіку України і свідомо стримувала розвиток її армії та флоту, щоб кремлівським спільникам було легше її захопити.

Витоки цієї війни треба шукати, перш за все, в тому, що до початку 2014 року Україна набула абсолютно безпорадного і безсилого у військовому аспекті вигляду. На сильну країну з розвиненою армією Путін навряд чи б ризикнув напасти.

А сталося так тому, що українці обирали на виборні державні посади і до парламенту слабких фахівців та безпринципних людей із сумнівним минулим. Роблячи це, громадяни прирікали свою країну на животіння і перетворення в легку здобич для агресора. Для багатьох людей це відгукнулось втратою близьких і майна, каліцтвами та психологічними травмами. Але в тому є й особиста провина багатьох з них.

Лише ціною величезних матеріальних витрат і загибелі тисяч громадян-патріотів України вдалося стримати подальше просування ворога. Але я не впевнений, що історія не повториться. На такі думки наштовхує, наприклад, велика кількість людей з минулого у Верховній Раді. Навіть після кровопролитної Революції гідності у парламент зуміли прорватися близько 80 осіб, що представляють інтереси Януковича і його подільників. Прозріння значної частини нації поки що не настало.

Утім, навіть якби українці були більш свідомими, вони б навряд чи змогли багато чого змінити: нинішню Раду обирали за старим виборчим законом, що було вигідно «п'ятій колоні».

І тут доречно згадати, що ще минулої весни пан Порошенко у своїй передвиборчій програмі обіцяв, що докладе «всіх зусиль в рамках своїх конституційних повноважень, щоб до кінця 2014 року відбулися дострокові парламентські вибори виключно на пропорційній основі за відкритими списками».

2014 вже давно закінчився. Передвиборча обіцянка не виконана. Які висновки мають у таких випадках робити українські громадяни?

Поради стороннього

У силу свого правового становища політбіженця я не маю в Україні права голосу на виборах. Але у мене є право висловитися, і я ним зараз скористаюся, тим більше, що цьогоріч в Україні можуть відбутися місцеві вибори.

Пропоную українським політикам нової хвилі й активістам створити і широко пропагувати правила поведінки патріотично налаштованих громадян під час голосування на виборах будь-якого рівня. Зокрема, на моє глибоке переконання, українці мають твердо й однозначно говорити «ні» таким категоріям претендентів на державні посади й депутатські мандати:

1) комуністам, зокрема колишнім;

2) людям з темними плямами в біографії, незалежно від їхніх заслуг;

3) політикам, викритим у невиконанні передвиборних обіцянок;

4) олігархам;

5) громадянам, яких просувають люди з категорій 1-4.

Такий неформальний список може виявитися для країни не менш ефективним, ніж ядерна зброя. Його потрібно скласти так, щоб жодна «воша» з числа представників «п'ятої колони» й агентів Кремля не проскочила у владу. Інакше Україна ще довго буде слабкою і погано захищеною перед обличчям смертельного ворога.

Олександр Косвінцев