"Зрада не привід залишатися самотньою": Чому я готова терпіти невірність чоловіка

Моя мама розійшлася з батьком, коли мені було 12 років. Я дізналася з підслуханої розмови, що причиною стала батькова зрада. Навіть бачила ту тітку — вертку блондинку, яка працювала разом із ним на заводі.

Коли батьки ще жили разом, ми кілька разів зустрічали її під час прогулянок з татом. Вона кожного разу голосно охкала й дивувалася такому збігу, розпитувала мене про навчання й ненатурально захоплювалася всім, що б я не сказала.

Після розлучення тато поїхав до батьків в інше місто, невдовзі одружився (не з тою тіткою, а з іншою), і ми почали бачитися рідко. Мама жила сама й страшенно пишалася своєю принциповістю, постійно розповідаючи всім і кожному, як не пробачила й не захотіла жити з цим (тут вона зазвичай додавала міцне словечко). Я теж нею пишалася: яка ж мама молодець — рішуча, смілива! Але, подорослішавши, радикально змінила свою думку.

Нікому не стане краще

Заміж я вийшла у 23 роки, у день весілля заявивши чоловікові, що якщо дізнаюся про обман — не пробачу. Він лише засміявся: ми були по вуха закохані одне в одного й були впевнені, що так буде завжди.

Через п'ять років, коли я була в декреті з нашим первістком, випадково знайшла його грайливе листування в соцмережі із колишньою однокурсницею. Скандал стався негайно. Чоловік намагався пояснити, що нічого не було — просто флірт, не більше. Я ридала, що емоційна зрада ще гірша за фізичну, і вигнала його з валізою. Кілька днів лютувала, думала, що далі житиму, як мама. А потім замислилася.

Ну от, вигнала вона батька — і що? Молода, приваблива, залишилася сама — охочих одружитися з розлученою жінкою з дитиною не було.

Я росла в неповній сім'ї, батька майже не знаю — лише зідзвонюємося на свята. Кому від цього стало краще? Чи варта була ця неприємна зрадниця таких жертв? І чи варті флірти в інтернеті того, щоб ламати собі життя? Зрештою, ми помирилися, чоловік дав слово, що такого більше не повториться. Але, звісно, не втримався.

Я сама все вирішу

Через три роки ситуація повторилася — цього разу на екрані телефону з'явилося повідомлення «На добраніч, мій любий». Знову флірт, тепер уже з колегою. Гарної ночі не вийшло — жбурнула телефон об стіну, грюкнула дверима й дві години ходила вулицями, але ми досить швидко помирилися.

Після того як ситуація повторилася ще через рік, я зрозуміла, що чоловік не зміниться. Ми навіть до сімейного психолога ходили — і все марно. У мене залишалося два виходи: шпигувати, стежити, забороняти, контролювати — або прийняти ситуацію.

Якщо чоловік захоче, він знайде можливість зрадити — на роботі, у відрядженні, будь-де.

Його близький друг, наприклад, бреше дружині, що їздить у передмістя до бабусі з сестрою. Він справді їздить — на кілька годин, робить фото з бабусею й надсилає дружині. А потім прощається з родиною й іде в готель, де його чекає колега.

Гадаю, у всіх в оточенні є такі історії. Тому коли чоловік одного разу почав затримуватися на роботі, я поставила йому умову: я не стежу, не перевіряю, не контролюю його, а він чітко розділяє сім'ю й усе інше. Якщо закохається серйозно — нехай іде, якщо це лише інтрижка — хай просто приховує, а я не буду перевіряти.

Ми живемо в такому форматі вже вісім років, і я жодного разу не шкодувала. Я відчуваю, коли в нього починається черговий роман, і бачу, коли він закінчується. І знаєте, немає в цьому нічого страшного: він турботливий батько, обожнює синів, годувальник, помічник. Я ніколи не руйнуватиму сім'ю через сторонню розлучницю, як це зробила моя мама. Я хочу бути не гордою, а щасливою й спокійною. І поки що мені це вдається.