Тайванське судно, вісім днів до найближчого берега. 2019 рік. 22-річного індонезійця Сугіаму знаходять мертвим у каюті. Напередодні хлопець відпахав 18-годинну зміну й отримав по голові, бо керівництву здалося, що він надто повільно ворушиться.

Це не виняток і не збіг обставин. Дослідники Крістіна Стрінгер та Саллі Йеа підняли статистику щодо 55 індонезійських моряків, які загинули або зникли безвісти на східноазійських суднах з 2015 по 2022 рік.

Цифри говорять самі за себе: 12 людей загинули через скотинячі умови праці. 19 померли, бо їм або пізно надали медичну допомогу, або взагалі відмовили в ній. П'ятеро померли від банального зневоднення та недоїдання. Двоє вчинили самогубство. Ще двох просто забили до смерті. У 15 випадках причину смерті навіть не спромоглися вписати в папери.

Здогадуєтесь, скільки було офіційних розслідувань щодо цих 55 смертей? Чотири.

Академічною мовою це називається «некрополітика» — коли влада і бізнес вирішують, хто має право жити, а хто є розхідним матеріалом. Якщо простіше: це конвеєр. Ізоляція в океані перетворює працівників на сміття.

Відкриті води — це юридична чорна діра. Судна роками бовтаються далеко від будь-яких перевірок. Капітан там — бог, суддя і кат.

Заради максимізації прибутку людей змушують працювати на виснаження місяцями. Компанії ж легко уникають відповідальності, ховаючись за плутаниною міжнародних юрисдикцій. У таких умовах смерть — це не трагічна випадковість, а структурний результат роботи системи.

Наступний крок дослідників — з'ясувати, що відбувається з родинами цих рибалок. Зазвичай це роки бідності та глухих судових процесів за компенсації, яких ніхто не хоче виплачувати. Бо поки влада капітанів абсолютна, а закони на воді не працюють, людське життя нічого не коштуватиме.