Половина орендованої квартири. Половина комуналки. І, якщо бути зовсім точною, половина продуктів, бо ту ж ковбасу і сир він, очевидно, теж їсть. Можливо, навіть більше, ніж половину.

Я читала цей тред на форумі з тією особливою сумішшю інтересу й легкої нудоти, яка виникає, коли заглядаєш у чужу бухгалтерію почуттів.

Сюжет до болю класичний: чоловік, який колись був вантажником, а тепер перебрався в айті, урочисто заявляє, що «тягне сім'ю на собі». Сім'я складається з двох людей. Жінка працює, сама купує собі одяг і косметику, докуповує продукти, повністю закриває побут — готує, прибирає, — і час від часу чує, що в нього знову «немає зайвих грошей». Зате є вільний час на ігри в компік і непохитне переконання у власній благодійності.

У нас якось дуже непомітно розмилося поняття «тягнути». Це слово пахне бурлаками на Волзі та епічним подоланням перешкод, хоча в реальності йдеться про закриття базових потреб, які цей чоловік закривав би й сам, якби жив наодинці. Хіба що їв би менше домашніх борщів і більше напівфабрикатів. Але ж як приємно відчувати себе годувальником, коли твої інвестиції в стосунки дорівнюють чеку з супермаркету.

Коментаторки під дописом, як завжди, влаштували гладіаторські бої. Одні одразу виписують авторці чек на самоповагу: «Ви для нього безкоштовна кухарка і клінінг з функцією сексу». Інші ж холоднокровно знизують плечима, мовляв, це і є партнерство — він тобі дах над головою, ти йому чисті поли, чого ж ти ще хотіла, не за олігарха виходила.

А по той бік екрана сидить жива жінка. Зі своєю, хай і меншою, зарплатою, побутом на плечах і цілком зрозумілою образою. Бо квітів немає, спільного дозвілля немає, зате є пасивна агресія, газлайтинг і мовчанка по два місяці, якщо спробуєш вивести розмову в конструктив.

Зараз такий час, що багатьом об'єктивно не до розмаху. В країні війна, ціни летять у космос так швидко, що іноді страшно заходити в магазин, і для багатьох базове виживання — це вже досягнення. Але емоційна тупість і небажання бодай спробувати порадувати людину поруч — це не про економічну кризу. Це про те, що комусь просто дуже зручно.

Зручно прикриватися інфляцією, щоб не купити квитки в кіно. Зручно не помічати брудний посуд. Зручно грати в мовчанку, караючи за невдоволення. І найзручніше — знецінювати чужу працю вдома, паралельно виставляючи себе головним спонсором цього свята життя.

Партнерство — це чудово. Скидатися на оренду — нормально. Але коли стосунки перетворюються на бартер «я тобі макарони, ти мені вимиту тарілку», з них якось дуже тихо витікає життя. Залишається тільки конкуренція за те, хто більше втомився, і ця задушлива, дріб'язкова калькуляція.

Можна нескінченно рахувати, хто кому скільки винен. Хто скільки разів увімкнув пралку, чия черга купувати туалетний папір і чи вважається букет на Восьме березня, переданий через дитину, актом великої любові. Але в якийсь момент ти просто дивишся на цього «годувальника», який роздувся від власної значущості над квитанцією за світло, і розумієш одну дуже просту річ.

Ти б і сама оплатила цю квитанцію. Ти б і сама зварила цей суп. Тільки в тиші, без необхідності доводити, що ти не трутень, який посмів з'їсти чужий шматок хліба.