Усе пізнається в порівнянні. Найкраща історія про те, чому нам добре лише там, де нас немає

Київ. Зима. Голод. Тридцятиградусний мороз.

Засніженим подвір'ям біжить бідно вдягнений хлопчина з оберемком хмизу, а вслід за ним мчить чоловік у шапці-вушанці та куфайці. Хлопець тікає й розмірковує: «Ні, так не годиться. Я з інтелігентної родини, прагну вчитися, самовдосконалюватися. Хочу, зрештою, стати таким, як мій улюблений письменник Ернест Гемінґвей — мужнім та сильним... Ловити рибу на сонячних кубинських пляжах. А не від розлючених людей по підворіттях ховатися».

Куба. Спека.

Ернест Гемінґвей — і справді мужній та сильний — сидить на березі океану й п'є ром просто з пляшки в оточенні палких кубинок. Письменник зітхає: «Ні, хіба ж це життя? Жодного тобі героїзму. Цьому люду нічого не треба, цілодобова спека, мізки просто плавляться. От би опинитися зараз у прохолодному Парижі разом із моїм другом Андре Моруа. Ми б відкоркували вишукане французьке вино, розпалили камін і пробалакали б про вічне до самої ночі».

Париж. Вогко, вже цілий тиждень мрячить дощ.

Андре Моруа сидить у своїй мансарді, допиває третю пляшку коньяку, поки в ліжку солодко дрімають дві парижанки. Француз чортихається і бурмоче: «Ні, це не життя. Якийсь суцільний декаданс. Ілюзія. От якби ж то я зараз був у морозному Києві, відшукав би свого товариша — видатного кінорежисера й письменника Олександра Довженка! Ми б із ним одразу перехилили по сто грамів справжньої горілки і вмить стали б ближчими до вічності... Оце я розумію — життя!».