Наприкінці червня Великий адронний колайдер зупинили на планову модернізацію, і раптом інтернет вибухнув сотнями тисяч коментарів.
Американські підлітки, європейські студенти, українці — люди по всьому світу почали писати одне й те саме: "Ви теж це відчуваєте? Час перестав летіти".
Суть міфу звучить так: останні вісімнадцять років, поки ця гігантська підземна труба на кордоні Швейцарії та Франції працювала, роки пролітали як секунди. А тепер вчені нібито натиснули на паузу — і час знову тягнеться повільно та розмірено. Прямо як у дитинстві.
Звучить магічно і дуже спокусливо. Нарешті знайшлося таке просте, майже кіношне пояснення тому дивному відчуттю, яке переслідує багатьох із нас.
Але колайдер — це не пульт керування реальністю. Так, там дійсно розганяють протони майже до швидкості світла. Проте енергія цих зіткнень дорівнює кінетичній енергії звичайного комара, що летить. Ця машина вивчає мікросвіт. Вона не здатна викривити простір-час так, щоб ви в Києві, Дніпрі чи десь у Токіо раптом відчули, як довго тягнеться вівторок.
Тоді чому ми всі так дружно готові в це повірити?
Колайдер вперше запустили у 2008-му. Тим, хто зараз масово знімає відео про "втрачений час", тоді було по десять-п’ятнадцять років. Для дитини один рік — це величезний шмат часу, наповнений першими закоханостями і літніми канікулами. А для тридцятирічної людини рік — це лише жалюгідні краплі життя. З віком ми отримуємо менше кардинально нових вражень. Мозок перестає фіксувати деталі, нейрони не створюють яскравих "якорів". Тому у спогадах, нам здається, що всі ці роки просто злилися в один стрімкий потік. Час прискорився не через швейцарських фізиків, а через те, що ми подорослішали.
Але чому ж тоді саме зараз, у моменті, час раптом почав тягнутися так довго?
Справа не лише в нас, це глобальний феномен. Останні вісімнадцять років були епохою шаленого інформаційного передозування. Становлення смартфонів, кліпове мислення, нескінченні стрічки новин. Здається, людство просто досягло межі. Наш мозок більше не може адекватно перетравлювати контент на такій швидкості. Ми скролимо ще більше, намагаючись втекти від цієї в’язкої повільності та внутрішньої порожнечі, але психіка вже просто відмовляється обробляти інформацію. Відбувається така собі масова цифрова апатія — ми дивимося в екран, але думками просто зависаємо в просторі.
Звісно, в нас є ще й свій, дуже болючий локальний контекст. Здавалося б, найгірші блекаути позаду, світло зараз не вимикають — живи, працюй і намагайся радіти літу. Проте ми виснажені марафоном війни. Ми живемо в режимі перманентного очікування. Чекаємо новин. Чекаємо відбоїв. Чекаємо повернення близьких. А будь-хто підтвердить: коли ти чогось напружено чекаєш, хвилини в реальному часі ніби навмисно завмирають і перетворюються на в’язку масу.
Ну і не варто недооцінювати те, як нами крутять соцмережі.
В психології є таке поняття — ілюзія частотності. Ви побачили один вірусний ролик про колайдер, алгоритм підкинув вам ще двадцять таких самих, ви почитали коментарі згодних людей. Пастка закрилася. Тепер щоразу, коли вам нудно на нараді або ви просто сидите на дивані в тиші, мозок послужливо підказує: "О, дивись, як повільно йде час! Це ж колайдер вимкнули". Ми просто почали фокусувати увагу на повільних хвилинах, повністю ігноруючи ті дні, які досі пролітають непомітно.
Вірити у всемогутніх вчених із Женеви набагато легше, ніж визнати власну втому від шаленого ритму життя. Це красива метафора і колективний ескапізм.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!