Як знайдене горобеня навчило мене простої істини

Мабуть, багато хто чув цей вислів: «Якщо проблему можна вирішити, то не варто про неї турбуватися, якщо ж вирішити її неможливо, то турбуватися про неї — безглуздо». Якось на власному прикладі цю мудрість мені продемонструвало звичайнісіньке горобеня.

Це було навесні. Я йшов додому через закинуту промислову зону, уздовж довгої бетонної огорожі. Метрів за тридцять я помітив двох кішок, які уважно вдивлялися в траву. Одна кішка різко запустила в траву лапу, але одразу ж її відсмикнула.

Зробивши ще кілька кроків, я зміг розгледіти в траві маленьку сіру грудочку — це було пташеня горобця. Перш ніж я цикнув на кішок, одна з них устигла знову замахнутися на пташеня лапою, і я побачив, як горобеня дзьобнуло її. Кішці знову довелося відступити.

Тим часом я вже підійшов на місце події. Сказавши кішкам, що пташеня — моє, я обережно взяв його в жменю й одразу отримав кілька дошкульних ударів дзьобом.

Я оглянув бойове пташеня: ушкоджень у нього не було. Спочатку я вирішив, що це зліток, але, оглянувши уважно оперення, зрозумів, що воно покинуло гніздо передчасно.

Зліток — це вже не пташеня. Це молодий птах, який самостійно покинув гніздо і вчиться літати. Ловити таких не можна, якщо тільки немає прямої загрози їхньому життю. У злітків оперення вже майже як у дорослих, і вони, хай незграбно, але цілком нормально перепурхують з гілки на гілку. Батьки спостерігають за ними і підгодовують, поки ті не почнуть добре літати.

Мій ще не був злітком. Отже, вижити наодинці він би точно не зміг. Я роззирнувся навколо — жодного дерева, батьків поруч теж немає. Можливо, вони злякалися кішок, вирішили, що пташеня приречене, і полетіли. А може, вони загніздилися в одній з будівель промзони, яку в той час активно розбирали робітники і, ймовірно, пошкодили їхнє гніздо.

Вечоріло, сонце хилилося до заходу. Потрібно було щось вирішувати. Брати пташеня собі й вигодовувати — клопітно. По-перше, годувати потрібно за особливою методикою, по-друге, потім його не можна буде повернути в природу.

І тут я згадав: у мене на дачі, під шифером на даху сараю, щороку гніздилися горобці. Цієї весни вони теж звили там гніздо. Я вирішив підкинути горобеня їм.

Я пішов на дачу пішки — на щастя, до неї від того місця було всього 3-4 кілометри.

Я ніс пташеня в руках: склав долоні човником, залишивши шпарини між пальцями, щоб воно могло нормально дихати. Перші кілька хвилин воно відчайдушно дзьобало мої долоні, намагаючись вирватися з імпровізованої «клітки», але хвилин за п'ятнадцять затихло. Мабуть, збагнуло, що це марно.

За цей час значно стемніло. Я занепокоївся за пташеня, що принишкло, зупинився і, обережно зазирнувши в долоні, побачив ось що: горобеня просто задрімало! Мирно так, спокійно, наче нічого й не сталося.

Дивовижно, адже всього кілька хвилин тому воно відчайдушно дзьобалося, борючись за своє життя, а тут просто вирішило, що коли вже нічого не вдієш, то треба просто поспати — начебто тепло, не кривдять, отже, немає сенсу хвилюватися. Ранок вечора мудріший, як кажуть. Треба поспати, а там, може, все владнається само собою: зникне цей незрозумілий велетень, згинуть кішки, батьки принесуть поїсти.

Розмірковуючи над цим, я дістався до дачі. Притискаючи задрімале пташеня однією рукою, я взяв драбину, приставив її до стіни сараю, виліз по ній і засунув горобеня під дах у тому місці, де стирчав пучок соломи (це був вхід у гніздо, я точно знав).

Я легенько підштовхнув пташеня під хвіст, воно зробило кілька кроків усередину, і я почув тихе попискування — мабуть, воно розштовхало інших пташенят, які вже дрімали.

Я тихо спустився, прибрав драбину і пішов додому, сподіваючись, що горобці приймуть підкидька.

Прийшовши на дачу наступного дня вранці, я сів на лавку неподалік сараю і протягом кількох годин спостерігав, як батьки-горобці носять корм пташенятам.

Підкидька вони прийняли. Через тиждень усі пташенята оперилися й покинули гніздо.