Коли дивишся шиперке в очі, здається, ніби зазираєш у безодню. Межі зіниці та райдужки майже неможливо розрізнити, очі темні, мов ніч, у тон чорній шерсті. Вони б абсолютно зливалися за кольором, якби не глянцевий блиск.

У книзі Вільяма Берроуза «Західні землі» саме так описується собака-провідник у потойбіччя, після візиту якого людина зникає безвісти:

— Можу заприсягтися, що я бачила собаку, який ішов за вами по п’ятах сьогодні.

— Маленький чорний пес, схожий на шиперке? — стиха запитує Комус.

— Так, це він.

Шиперке — справжнє дитя ночі. У темряві він практично невидимий, аж поки не блисне своїми білосніжними зубами.

Власники часом називають своїх улюбленців маленькими чортенятами. Погляд у шиперке пронизливий та гіпнотичний, а голос настільки серйозний і глухий, що коли чужинець чує його з-за паркану, нізащо не здогадається, що цей собака на зріст не сягає й коліна.

Але це зараз шиперке вирізняються такими компактними габаритами. І звідси випливає перший загадковий факт.

За однією з теорій, родоначальниками цієї породи були давно зниклі собаки породи леувенар (Leuvenaar). Хоча деякі знавці шпіців наполягають на причетності останніх до появи шиперке. Та досить лише побіжно порівняти загальний вигляд і вираз очей, щоб зрозуміти: це абсолютно різні тварини, як зовні, так і внутрішньо.

Леувенари були чорними вовкоподібними псами, яких використовували для супроводу возів, полювання на щурів та мишей, захисту свійської птиці, а також як пастухів. Це були витривалі, універсальні тварини з відмінними сторожовими якостями.

Окрім шиперке, леувенари, ймовірно, дали початок бельгійським вівчаркам (грюнендаль, лакенуа, малінуа, тервюрен). І як колись шиперке потіснили леувенарів, так само малінуа нині завзято витісняють німецьких вівчарок зі служби в охоронних структурах.

Міжнародна кінологічна федерація датує появу перших шиперке XVII століттям, проте стандарт породи був затверджений у 1888 році. Саме в цей час губляться сліди останніх леувенарів. Виходить, що вони довго існували пліч-о-пліч із шиперке, перш ніж канути в Лету. Певно, через те, що одні отримали затверджений стандарт породи, а леувенари — ні.

Існують припущення, що селекція шиперке в бік зменшення розмірів почалася ще в XIV столітті, коли простолюдинам заборонили тримати великих собак. Людям був потрібен сторож для дому та помічник у випасанні худоби — ось так частина повнорозмірних псів (Але чи були це леувенари? Якщо так, то наскільки ж давньою була ця порода!) і перетворилася на низькорослих шиперке.

Це цілком імовірно. Шиперке якраз і справляє враження концентрованого великого собаки.

Він неймовірно хоробрий та наполегливий. З його поведінки чітко видно: малим він себе зовсім не вважає. Ніби ще просто не звик до своїх теперішніх розмірів.

Загадкові речі кояться і з хвостами шиперке.

У минулих століттях їх повністю купірували. Нині від цієї практики відмовилися, але й досі періодично народжуються цуценята з від природи сильно вкороченим хвостом або й узагалі без нього.

Достеменно невідомо, чи успадкована ця особливість від леувенарів, адже до кінця не ясно, якими ж були ті самі предки.

Ну і наостанок — розбіжності у трактуванні назви породи. Побутує думка, що правильніше казати схіперке.

У перекладі з фламандської schipperke — це чи то маленький човняр, чи то пастушок. А в старому британському діалекті schepperke означає маленька вівчарка.

Загалом-то, порода шиперке належить до пастуших, тобто так, вони — вівчарки. Проте, за припущеннями, раніше їх часто брали на кораблі для полювання на щурів.

Може, саме тому й прозвали маленькими шкіперами? Тож і тут залишаються суцільні таємниці.