"Я прибув за адресою і посигналив. Почекавши кілька хвилин, посигналив ще раз. Цей виклик був останній за зміну, і я вже подумував розвернутися і поїхати. Але замість цього я припаркував машину і підійшов до дверей. Постукавши... "хвилиночку", — почув я літній голос. Через двері було чутно, як щось тягнуть по підлозі, інформує Ukr.Media.

Пішла довга пауза, потім двері відчинилися. Переді мною стояла маленька жінка років 90. На ній було кольорове плаття і капелюшок з вуаллю — як з фільмів 40-х років. Поруч стояла валіза. Житло виглядало зовсім безлюдним — всі меблі були накриті чохлами, на стінах ніде не було годинників, полиці були порожні. У кутку стояла картонна коробка з фотографіями та скляним посудом.

"Ви не могли б віднести мою сумку в машину?"- запитала старенька. Я відніс валізу і повернувся їй допомогти. Жінка взяла мене під руку, і ми повільно пройшли до таксі. В дорозі вона довго дякувала мені за доброту. "Нема за що", — сказав я, — "я всього лише намагаюся ставитися до своїх пасажирів так, як хотів би, щоб ставилися і до моєї мами". "Ви така хороша людина", — промовила вона. Коли ми сіли в машину, жінка дала адресу і запитала: "Можна нам проїхати через місто?". Я швидко відповів: "Це не найближчий шлях". "Це нічого, я не поспішаю", — сказала старенька, — "мені все одно в будинок престарілих".

Я подивився в дзеркало заднього виду — очі жінки блищали. "У мене зовсім не залишилося нікого з близьких", — тихим голосом продовжила вона розповідь. — "Лікар сказав, що мені недовго залишилося". Я мовчки простягнув руку до лічильника і відключив його. "Якою дорогою ви хочете поїхати?" — запитав я.

Наступні дві години ми їздили по місту. Жінка показала мені будівлю, де колись працювала ліфтером. Ми об'їздили цілий район, де вона жила з чоловіком після весілля. Потім вона попросила мене зупинитися навпроти меблевого магазину, де раніше був танцювальний зал. В молодості вона ходила туди танцювати.

Часом вона просила Мене їхати повільніше повз будівель або на поворотах, а сама сиділа і дивилася в темряву, не кажучи ні слова. Коли сонце почало з'являтися з-за горизонту, несподівано жінка сказала: "Я втомилася, поїдьмо". У повній тиші ми доїхали за адресою, яку вона дала мені на початку. Перед нами була невисока будівля, схожа на маленький санаторій, з під'їзною доріжкою.

До машини підійшли працівники, як тільки ми під'їхали. Вони поводилися ввічливо, попереджувально стежачи за кожним рухом старенької. Було очевидно, що її тут чекали. Я відкрив багажник і підніс маленький чемодан до дверей. Жінка вже сиділа в колясці. "Скільки я вам повинна?"- запитала вона і потягнулася за гаманцем. "Анітрохи", — відповів я. "Ви повинні заробляти на життя", — заперечила старенька. "Для цього є й інші пасажири", — відповів я. Підкоряючись підсвідомому пориву, я нахилився й обійняв її. Вона міцно притиснулася до мене. "Ви подарували старій жінці трохи радості", — сказала вона, — "спасибі". Я потиснув її долоню і пішов до машини. Позаду мене зачинилися двері. Так звучить закінчення життя.

В ту зміну я більше не брав пасажирів. Я безцільно їздив по місту, весь в роздумах. Я не міг говорити весь день. А що, якби жінці попався злий таксист? А що, якби у таксиста закінчувалася зміна, і він не захотів би витрачати час? А якби я відмовився поїхати? Або посигналив би один раз і поїхав?

Я вважаю, що в моєму житті це був найважливіший вчинок. Ми звикли думати, що наше життя обертається лише навколо важливих моментів. Але важливі моменти часто з'являються саме у вигляді таких, які багато хто вважатиме незначними".