Як успішні бізнесмени, у яких є все, намагаються відчути себе живими

Він летів на легкому гелікоптері Bell 505, під Атлантикою, за бортом мінус чотирнадцять, а на висоті майже чотири з половиною кілометри повітря настільки розріджене, що легені відмовляються працювати. Але пального залишилося рівно на пів години, інформує Ukr.Media.

Британський підприємець Джулса Маунтина летів із Монреаля на острів Гернсі. Шість із половиною тисяч кілометрів, і на найдовшому відрізку йому довелося заправлятися просто в повітрі, бо бак цього "птаха" розрахований на три години, а амбіції пілота — на вічність.

Маунтин каже, що Північний полюс, де він бував раніше, здався йому занадто легким. Там тебе можуть врятувати. А тут, над крижаною пустелею, відмова двигуна означає моментальну смерть. «І саме в цей момент відбувається викид адреналіну. Ти по-справжньому відчуваєш себе живим», — зізнається він.

Дивна логіка, як на мене: щоб відчути життя, треба підійти впритул до дверей, за якими воно закінчується.

Маунтин не один такий. Згадайте трагедію з батискафом «Титан». Серед пасажирів були британський мільярдер Геміш Гардінг і бізнесмен Шахзада Давуд. Вони заплатили по 250 тисяч доларів за квиток у металеву капсулу, щоб подивитися на уламки «Титаніка». Це була експедиція компанії OceanGate, яка, здається, вирішила, що техніка безпеки — це щось для нудних людей. Корпус з вуглецевого волокна (експериментальний, звісно), керування геймпадом від відеоігор і повна відсутність можливості відкрити люк зсередини.

Це звучить як сценарій поганого фільму-катастрофи, але це реальність нашого часу. Екстремальний туризм перетворився на нішеву індустрію для тих, хто вже пройшов гру під назвою "капіталізм" і кому стало нестерпно нудно в режимі бога.

Гаррет Медісон, альпініст із Сіетла, який водить заможних клієнтів на Гімалаї, пояснює це просто: смертність на Евересті — один відсоток. Це вище, ніж у військових конфліктах останніх років. І саме це продається. «Хлопці, які йдуть зі мною, хочуть трохи постраждати», — каже Медісон. Якби вони хотіли комфорту, вони б поїхали у Four Seasons, а не платили б 75 тисяч доларів за намет на схилі гори.

Хоча у базовому таборі Медісона є гарячий душ, йога і кіноекран. Страждання стражданнями, а сервіс має бути на рівні.

Є ще більш абсурдні приклади. Наприклад, компанія White Desert Antarctica пропонує ночівлю біля Південного полюса за 15 тисяч доларів. Опалювані номери, особистий кухар, шампанське в льодовиках. Це такий собі екстрим у капцях. Геміш Гардінг, до речі, бував і там. Здається, ці люди колекціонують місця, де природа намагається тебе вбити, але роблять це з максимально можливим шиком.

Психологи, звісно, мають на це свою думку. Грейс Лордан із Лондонської школи економіки каже, що все це — від роздутого его і пересичення. Коли у тебе є гроші на будь-яку річ у світі, речі перестають приносити задоволення. Ferrari більше не тішить, яхта стала буденністю. Потрібно щось, що недоступне іншим. Досвід. Історія, яку можна розповісти за вечерею, недбало кинувши: «Коли я ледь не загинув в Антарктиді...».

Особливо це стосується чоловіків 50-60 років, які заробили свої статки в цифровому світі. Вони сидять у кабінетах, дивляться на цифри на моніторах і не відчувають нічого. Їм потрібно відчути фізичну межу, зрозуміти, що їхнє тіло все ще здатне на боротьбу, а не тільки на підписання контрактів. «Чим ближче смерть, тим живішим ти себе почуваєш», — резюмує Медісон.

Маунтин таки долетів до Шотландії. Він каже, що це було божевіллям, але в цьому суть — довести, що ти не такий, як інші.

І в цьому, мабуть, вся суть. Вони купують не краєвид, не вершину і не уламки корабля на дні. Вони купують ексклюзивне право на ризик. Бо коли у тебе є все, єдине, чого ти не можеш купити — це безсмертя. Але ти можеш купити дуже дорогу гру зі смертю, щоб переконатися, що ти все ще тут.