Про життя людей кам’яного віку часто судять за племенами, які у двадцятому столітті все ще жили полюванням і тим, що знаходили в природі. Спостереження за кочовими групами в Австралії та Африці показали дивовижну річ, на пошук їжі в них ішло куди менше часу, ніж у сучасної людини займає робота в офісі чи на заводі.
Звідки взялися цифри про три-п’ять годин роботи
Уявлення про короткий робочий день мисливців і збирачів спирається на кілька конкретних вимірів середини минулого століття. У 1948 році в австралійському регіоні Арнемленд протягом одного-двох тижнів вели підрахунки у двох невеликих таборах на дев’ять і тринадцять осіб. У дорослих на полювання, збирання рослин, приготування їжі та лагодження зброї йшло в середньому по чотири-п’ять годин на день. Причому працювали вони не безперервно, а з перервами: щойно їжі набиралося вдосталь на найближчий час, пошуки припиняли.
У 1960-х роках схожі підрахунки провели в пустелі Калахарі на півдні Африки серед бушменів. Виміри робили чотири тижні в розпал сильної посухи. Навіть у таких умовах доросла людина витрачала на здобування прожитку близько двох із половиною днів на тиждень по шість годин — у середньому виходило приблизно дві години й дев’ять хвилин на день, або п’ятнадцять годин на тиждень. У народу хадза в Танзанії на здобування їжі в середньому за рік ішло ще менше — за грубими оцінками, до двох годин на день.
До того ж на пошуки їжі виходили не щодня. Жінка в бушменів за один похід збирала стільки рослин і горіхів, що годувала сім’ю три дні. Основну масу їжі за вагою — у два-три рази більше, ніж чоловіки, — приносили саме жінки, і кожен їхній вихід давав результат. Полювання ж було справою ненадійною: у бушменів здобич приносили в середньому лише в один із чотирьох виходів. Чоловік міг азартно полювати тиждень, а потім два-три тижні не брати до рук зброї. Бували й смуги невдач, коли полювання кидали на місяць і довше. Молодь же до шлюбу взагалі не зобов’язували регулярно здобувати прожиток.
П’ятнадцять годин у бушменів — це час виключно на походи за м’ясом і їстівним корінням, без урахування домашніх клопотів. Кожен день, проведений у таборі, потребував ще від однієї до трьох годин на розколювання твердих горіхів, готування, збирання дров і носіння води. Якщо скласти здобування прожитку, його обробку, кулінарію та лагодження знарядь, загальне навантаження в бушменів зростало до 40,1 години на тиждень у жінок і 44,5 години в чоловіків.
Схожий баланс складався й в інших народів. Наприклад, у племені агта на півночі Філіппін дорослі в середньому по всіх таборах, включно з тими, де вже завели поля, витрачали близько 24 годин на тиждень на роботу поза табором і ще близько 20 годин на домашні справи. Загалом у суспільствах збирачів і дрібних городників люди працюють у середньому по 6,5 години на день.
Для порівняння: в Україні закон обмежує нормальний робочий тиждень 40 годинами. У країнах Євросоюзу люди фактично працюють на основній роботі в середньому 36 годин на тиждень, а ще близько 25 хвилин в один бік у більшості людей займає дорога. Тобто в мисливців-збирачів усі справи разом із побутом і готуванням вкладалися в ті години, які в сучасної людини забирає сама лише робота. Уся домашня праця, покупки й прибирання в нас лягають зверху.
Чим займали решту часу
Думка про те, що без будильника люди спали б до полудня, не підтверджується. Спостереження за групами, які живуть без електрики, — хадза в Танзанії, сан у Намібії та цимане в Болівії — показали чіткий природний ритм. Спати лягали в середньому через три години з гаком після заходу сонця, а прокидалися зазвичай ще до світанку. Нічний сон тривав від 5,7 до 7,1 години — не більше нашого. У полуденну спеку люди йшли в тінь. В австралійському Арнемленді мисливці та рибалки часто спали після повернення в табір і після обіду, але в інших племенах удень дрімали далеко не завжди: взимку менш ніж у 7 відсотках днів, а влітку — не частіше ніж у 22 відсотках.
Вільні від пошуків їжі дні йшли на вишивку бісером на шкірі, відпочинок у таборі, походи в гості до сусідів і приймання гостей у себе. У племені агта на світлу пору доби припадало близько 30 годин чистого дозвілля на тиждень. У сухий сезон чоловіки хадза проводили за азартними іграми куди більше часу, ніж на полюванні. Вони кидали кружечки з деревної кори, а головною ставкою слугували стріли з металевими наконечниками, потрібні для великої дичини. За день такі стріли переходили з рук у руки сотні разів. Нерідко більшість чоловіків у таборі програвала весь свій бойовий запас і просто не могла йти на великого звіра. Голодними вони не залишалися: стріл без залізних наконечників на кін не ставили, а ними легко було підстрелити птицю чи дрібного звірка та перекусити ягодами просто в заростях.
Розмови протягом дня крутилися навколо нагального. В бушменів третину денних бесід займали господарські питання, ще третину — скарги та взаємна критика, а 16 відсотків часу йшло на жарти. З настанням темряви тон повністю змінювався. Біля нічного багаття люди уникали денних суперечок: 81 відсоток довгих спільних бесід присвячували оповідям та історіям. Увечері також співали й влаштовували обрядові танці. В бушменів такі танці траплялися по два-три рази на тиждень і тривали всю ніч, а вранці учасники рідко йшли на полювання.
У давнину вільний час теж не зводився до самого лише виживання — люди створювали речі для краси й дозвілля. У південноафриканській печері Бломбос знайшли намистини з морських мушель віком близько 75 тисяч років і камінь із малюнком червоною вохрою, зробленим 73 тисячі років тому. У печерах Німеччини збереглися вирізані з бивня мамонта фігурки віком 35-40 тисяч років і кістяна флейта, якій 42 тисячі років.
На території України мисливці на мамонтів залишили не менш вражаючі сліди. На Мізинській стоянці на Чернігівщині, якій близько 18 тисяч років, знайшли 18 фігурок із бивня, різьблені браслети з геометричним візерунком і розписані червоною вохрою кістки мамонта — за однією з версій, вони слугували ударними музичними інструментами. А в селі Межиріч у Черкаській області житло віком 16-17 тисяч років давні будівничі прикрасили 95 нижніми щелепами мамонта, вставивши їх одна в одну виступами вниз, щоб вийшов рівний зиґзаґоподібний візерунок.
Як обходилися без начальників і запасів
Кочові групи мисливців-збирачів жили без постійних вождів. У хадза не було ні формального керівництва, ні спільної власності на землю. Ініціативу в конкретній справі брав на себе той, хто краще в ній розбирався. Навіть у тих, кого поважали за досвід, не було права наказувати — вони могли лише переконувати, а їхні курені та одяг нічим не відрізнялися від решти. Постійні вожді, майнове розшарування та рабство з’являлися лише в осілих племен у багатих на рибу місцях, як на північно-західному узбережжі Північної Америки.
У кочовому таборі ніхто не вказував, кому й коли працювати. Чоловіки хадза полювали самотужки й самі вирішували, чи йти в савану. Близько половини дорослих чоловіків за рік не добувало жодного великого звіра, а деякі не вбивали великої дичини майже за все життя — і одноплемінники на них не тиснули. Єдиним наслідком було те, що невдалому мисливцеві важче було знайти чи втримати дружину.
Робити запаси їжі у таких групах не мало сенсу. Хадза вміли в’ялити м’ясо на сонці й могли б зберігати його місяцями, але майже ніколи так не робили. За правилами громади їжею належало ділитися з кожним, хто попросить. У бушменів туша вбитого звіра розходилася табором кількома хвилями: спочатку між учасниками полювання та власником стріли, потім шматки віддавали батькам дружини й близькій рідні, а ті ділилися далі, зокрема з гостями. Якби хтось спробував заготовити м’ясо про запас і їсти його потроху, сусіди просто зажадали б свою частку, коли їхня власна їжа скінчиться, а відмовити було не можна.
Щоб ніхто не зазнавався й не намагався командувати, у таборах жорстко припиняли хвалькуватість і жадібність. У бушменів слова «будь ласка» й «дякую» майже не використовувалися, зате в ходу були грубуваті кпини. Мисливця, який приніс великого звіра, навмисно висміювали й применшували його здобич, щоб він не задер носа. Що більшим був трофей, то дужче над ним підсміювалися. Коли один дослідник купив на Різдво цілого бика, щоб пригостити табір, бушмени ще кілька тижнів поспіль дражнили його за цей подарунок. Скупу ж людину порівнювали з гієною й примушували ділитися доти, доки вона не віддавала зайве.
Чому перейшли до землеробства, якщо працювати довелося більше
Життя збирачів не було безтурботним: траплялися й посухи, й сезонні голодування. Однак у доіндустріальних землеробів голод наставав не рідше, а в теплому кліматі навіть частіше через прив’язку до одного врожаю. Самі збирачі переходити до роботи на землі не рвалися. Хадза відмовлялися переймати землеробство в сусідів саме тому, що воно вимагало надто важкої праці. А бушмен на запитання, чому вони не садять рослини, відповів запитанням: «Навіщо нам садити, якщо у світі так багато горіхів монгонго?». Ці горіхи не боялися посухи, до року лежали на землі й не гнили у своїй твердій шкаралупі, а крім них навколо росло ще 84 види їстівних рослин.
Попри це, близько 10-12,5 тисячі років тому в кількох регіонах світу люди незалежно один від одного почали переходити до землеробства й скотарства. Спостереження за народом агта дали змогу наочно побачити, як від цього змінюється навантаження. Агта живуть на Філіппінах, де частина таборів продовжує жити збиральництвом, а частина зайнялася полями. Ті, хто перейшов до землеробства, працюють поза табором близько 30 годин на тиждень проти 20 годин у сусідів-збирачів. Найбільше зміна вдарила по жінках: у найбільш землеробських поселеннях вільного часу в них виявилося вдвічі менше. Загалом в аграрних та індустріальних суспільствах дорослі працюють у середньому по 8,8 години на день проти 6,5 години в збирачів.
З переходом до полів змінилося й харчування. Замість десятків диких рослин люди стали залежати від однієї-двох культур, бідних на потрібні речовини, і страждати від неврожаїв. Судячи з кісткових решток, у перших землеробів у більшості регіонів світу зменшився зріст і почастішали хвороби зубів.
Єдиної відповіді, чому люди все ж обрали цей важкий шлях, немає. За основними версіями, після льодовикового періоду клімат став теплішим і передбачуванішим, населення зросло, а осілим групам знадобилося більше їжі з однієї ділянки землі, ніж могла дати дика природа.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!