Чому людина залишається там, де їй погано

Навколишні спочатку співчувають, намагаються допомогти, а потім відходять убік, знизуючи плечима. Адже все зрозуміло! Потрібно піти і не повертатися туди, де погано ставляться, мучать, знецінюють, принижують! Невже людина цього не розуміє? Розуміє. Але як у фільмі про аварію на атомному підводному човні, знову і знову лізе в реактор, інформує Ukr.Media.

Ось тут і розгадка. Моряки ризикували життям, щоб полагодити човен. І людина знову і знову повертається до токсичних відносин, щоб їх «полагодити». Нею керує таємне почуття провини та відповідальності за все, що відбувається. Вона сам цього не усвідомлює, але вважає, що погане, токсичне ставлення це її вина. Потрібно виправити алкоголіка! І все буде гаразд. Треба ще краще служити токсичним батькам, прислужувати краще! — і стосунки налагодяться. Треба краще працювати і краще поводитися, краще терпіти! — і злісний начальник змінить гнів на милість, зарплату додадуть, почнуть ставитися по-людськи.

Так одна жінка ходила у гості до подруги. Подруга жорсткими репліками ображала її, ставила отруйні запитання, вигукувала переживання, підкреслювала свою перевагу. Ця жінка потім не могла спати, прокручувала в голові діалог, шукала правильні і дотепні відповіді, уявляла, як треба було захистити себе... А потім знову приходила в гості. І «мала поганий час», як кажуть американці. Отримувала нову порцію образ. Хоча можна було просто перервати спілкування! Але почуття провини знову і знову штовхало жінку в ядерний відсік — треба все виправити! Навіть ціною життя та здоров'я. Якщо так ставляться, це моя вина!

Ось що штовхає людину в реактор — таємна впевненість, що все залежить від її зусиль. Так поводяться зовсім не безвільні люди, навпаки, вони виявляють чудеса терпіння, волі, роблять неймовірні зусилля для «порятунку» стосунків з алкоголіком, агресором, токсичною людиною… Відпочинуть трохи, залікують рани — і знову героїчно лізуть туди, де на них чекає страждання. Ще трохи — і все вийде! Або я по-геройськи загину!

Є лише два способи це припинити. Або доза радіації виявиться смертельною, рана жахливою, вичерпаються сили та здоров'я. І людина виявиться непотрібною тим, хто її мучив. Або станеться усвідомлення — жодної провини та відповідальності немає. Інші люди поводяться так, як вважають за потрібне. І ми ніколи їх не переробимо, не зможемо заслужити інше ставлення до себе.

Немає сенсу лагодити реактор — човен давно потонув і настав час рятувати себе. Вибиратися на поверхню. Це важко. Але звільнення прийде, якщо збагнути причину свого повернення туди, де нам погано.