Зі школи нам втовкмачували просту картинку. Тектонічні плити труться одна об одну, як два шматки наждаку. Зачепилися нерівностями, напруга зростає, камінь кришиться, потім різкий зрив — бум, у новинах показують зруйновані будинки. Зрозуміла механіка. Тільки от виявилося, що вона неправильна, інформує Ukr.Media.

Німецькі фізики з Юліха та Саарланду щойно розкатали цю класичну теорію. Справа більше ніж в подряпинах чи механічному зношенні породи.

Коли дві скелі тиснуть одна на одну в глибині, на мікроскопічному рівні вони буквально зростаються. Відбувається щось на зразок холодного зварювання — утворюються міцні хімічні зв'язки.

І фішка в тому, що земля під нами ніколи не стоїть. Тектонічні плити повзуть постійно. Швидкість жалюгідна — частки нанометра на секунду. Але поки плита повзе, ці мікроскопічні хімічні зв'язки безперервно рвуться і склеюються заново. Саме на це витрачається енергія. Оце і є справжнє тертя. Не скрегіт каменю об камінь, а нескінченний цикл розриву хімії.

А далі все вирішує швидкість. Якщо рух трохи пришвидшується, рветься більше зв'язків, тертя зростає. Але неодмінно настає критична точка. Плита починає рухатися так швидко, що нові зв'язки банально не встигають утворитися. Додайте сюди локальний перегрів породи.

Результат? Опір різко падає. Система переходить від нудного міліметрового повзання до стрімкого ковзання. Зрив. Трясе.

Чому це взагалі має когось хвилювати, крім геологів? Бо старі моделі прогнозів базувалися на неповному розрахунку. Ми роками чекали, поки накопичиться механічна напруга. Тепер, якщо навчимося рахувати хімію тертя і момент цього зриву і додамо до розрахунку, є шанс, що колись перестанемо дізнаватися про землетруси постфактум, коли на голову вже сиплеться штукатурка.