Колона військ РФ зайшла в Україну і через добу повернулася зі 120 трупами - мати солдата

Антона Туманова привезли у закритій труні.

- Там віконечко - добре, хоч обличчя можна розпізнати. Хлопці мені сказали, у їх частині є такі, що просто шматки м'яса, ДНК тепер роблять. Батьки ще не отримали своїх дітей.

Речі, паспорт і військовий квиток молодшого сержанта Антона Туманова матері ще не віддали. 20 серпня Олена Петрівна отримала тільки труну і копію свідоцтва про смерть з ростовського моргу. Там вказана дата смерті - 13 серпня 2014 року, місце - «Пункт тимчасової дислокації військової частини 27777», «Під час виконання обов'язків військової служби», і причина - «Поєднана травма. Множинні осколкові поранення нижніх кінцівок з пошкодженням великих кровоносних судин. Гостра масивна крововтрата».

- Ноги відірвало йому, звичайно. Хлопці розповіли. Але я відчувала, що в труні він не цілий...

Антон пішов в армію з рідного Козьмодем'янска (21 тисяча жителів, 100 кілометрів від Йошкар-Оли) в 2012 році. Учебку пройшов у Пензі, служив в Південній Осетії.

У травні говорить: «Я, мамо, піду в армію за контрактом». Я - давай відмовляти: «Ти почекай, бачиш, обстановка яка... Не дай бог, сунуть на Україну, була ж у нас Чечня, був Афганістан...» - «Мам, наші війська туди посилати не будуть. Все, я вирішив, я піду. Мені гроші потрібні. Я ж не на війну їду - я на роботу йду. Іншої роботи немає».

У 18-ю Окрему мотострілецьку бригаду, в/ч 27777, в селище Калиновська в Чечні Антон поїхав 21 червня. На початку липня раптом розповів: у частині запитують, хто хоче добровільно поїхати в Україну.

- Я йому кажу: «Ти, сподіваюся, не хочеш?» - «Що я, дурник? Тут ніхто не хоче». З ним разом пішов служити ще один наш хлопець, теж потрапив в Чечню, в Шалі. Він мені потім розповідав, що у них в частині теж говорили: якщо протримаєтеся скільки-то днів на Україні - заробите 400 тисяч. Ніхто, природно, не погоджувався: навіть якщо залишишся живий - з грошима все одно буде кидалово.

Потім Антон написав мамі, що його відправляють під Ростов. На російсько-українському кордоні військовослужбовці частини 27777, за його словами, виявилися 11 липня.

17-річна Анастасія Чернова, наречена Антона, розповідає про місяці в Ростовській області. 23 або 25 липня вперше сказав: «Їдемо на війну». Перелякана Настя запитала: «На Україні ж немає росіян?» - «Ми їдемо в ролі ополченців». Дня три-чотири не виходив на зв'язок.

Другий раз, як розповів Антон Насті, їх відправили на Україну 3 серпня, на два дні. Міста, строки та мету поїздки не говорив: Настя думає, сам не знав.

- Мабуть, їх просто посилали контролювати ситуацію, їздити, дивитися, - міркує вона. - Дали українські гроші, Антон розповідав, що заходив у магазин, сміявся: «Сувенірів немає, хоч українських грошей тобі привезу». Як ніби не про війну говорив. Так, про звичайне життя.

10 серпня Антон подзвонив додому: «Мамо, нас відправляють в Донецьк».

- Я кажу: «Куди? Там війна! Вас не можуть туди відправити!» Він: «Мам. Це ти так думаєш». Тільки й сказав: «Послали на допомогу ополченцям. Не переживай, все буде чікі!»

Насті Антон додав, що буде на Україні місяці два-три, можливо, до листопада, без зв'язку.

- Тільки перед самим від'їздом сказав: «Я не хочу їхати, ми з пацанами думали зіскочити, але до частини півтори тисячі кілометрів», - згадує Настя.

11 серпня Антону видали дві гранати та 150 набоїв до автомата. В три години дня він надіслав мамі повідомлення «ВКонтакте»: «Телефон здав, на Україну поїхав». Все.

Про те, що відбувалося далі, відомо з розповіді двох товаришів по службі Антона в/ч 27777, після похорону приїхали в Козьмодемьянск з його документами. Один з них залишив Олені Петрівні нотаріально завірене «Пояснення» з подробицями загибелі Антона. Пізніше він погодився зустрітися з членом Ради з прав людини, членом правління «Меморіалу» Сергієм Кривенко, який записав його розповідь для звернення до Військового слідчого управління СК.

За словами товаришів по службі, наказ перейти кордон з Україною прийшов 11 серпня. Тих, хто відмовлявся, командування ображало, загрожувало кримінальним переслідуванням. Всі документи і телефони наказали здати, зняти форму (всі переодяглися в простій камуфляж), на техніці замазати розпізнавальні знаки й номери. На ноги і руки пов'язали вузькі білі пов'язки: пізніше Туманова знайшла в «ВКонтакте» фотографію сина з такими пов'язками та коментарем його товариша по службі: «Це знаки розпізнавання свій-чужий. Сьогодні на нозі, завтра на правій руці і т. д. Все, що рухається без пов'язок, - знищується».

Вночі 12 серпня колона з 1200 людей зайшла в Україну і вдень 13-го зупинилася на території заводу в місті Сніжне Донецької області в 15 кілометрах від кордону. Машини з боєприпасами і зброєю поставили дуже скупчено. Вдень 13 серпня по колоні вдарили з «Градів».

- Хлопці сказали, що з 1200 чоловік загиблих - 120, поранених - 450, - каже Діденко. - Вони самі десь позаду були, а мій Антон попереду. Ні окопів, ні захисту... Паніка, хто по машинам, хто куди. Вибиралися, як могли...

Коротко, по опису товаришів по службі Антона, операція переможної російської армії на чужій землі виглядала так: з двома гранатами на людину і не підготовленою до бою технікою колона військ зайшла в Україну, потрапила під «Гради» - і через добу повернулася назад з 120 трупами.

Повідомлення про смерть приніс співробітник Космодем'янського військкомату Будаєв. «Він Антона і на строкову службу відправляв, і на контракт оформляв. Приніс - а сам плаче. Я тільки запитала: «Де це сталося?» - «Під Луганськом». - «Але вони ж поїхали в Донецьк». - «Не доїхали». Дав мені номер частини, я подзвонила, сказала: «Може, помилка, це не мій син?» - «Ні, все точно, хлопці тільки що впізнали». Співчуття і все таке...»

- Так адже вже з Нового року все це діється, або навіть раніше, так? Коли Крим приєднували, я дивилася телевізор і думала: «На фіга нам це потрібно? Ми тут і так занижені - а ще приєднуємо кого». Антошка, здається, взагалі про це не думав. Він не їхав воювати - працювати.

На прохання Олени Петрівни я допомагаю їй написати звернення до правозахисників, відвіз його до Москви.

- На мене якась паніка напала. Мені треба, щоб люди знали, що хлопці воюють. Хоча, може, в Москві все без нас знають? - запитує дуже серйозно. Я ховаю очі і мовчу. - Зателефонувала «Солдатським матерям», вони одразу: «А, 18-я бригада? 120 загиблих, знаємо», - тобто я не перша їм дзвоню. Питають: «Ви не боїтеся, що вас потім... це саме?» Не боюся, кажу...

Туманова написала про загибель сина на власній сторінці в «Однокласниках». У відповідь отримала десяток злісних повідомлень про те, що вона бреше, ганьбить вітчизну і робить піар.

- Навіщо вони воюють? - просто, не риторично питає мене Олена Петрівна, спотикається на розбитому асфальті. - Через території, що ль? Кому вона потрібна? Нічо я не розумію в цій політиці... До цього іноді думала: «Хто ж там воює?» Якщо постійно кажуть: ополченців вбили стільки-то - скільки їх ще залишилося? Антон вже під Ростовом був - я так думала. У нас деякі міркують? Друга світова до нас не дійшла, і ця не дійде. А що мужиків будуть забирати - не розуміють.