Альфред Кох: я не єврей

 Я легко погодився бути євреєм. Мене це абсолютно не ламало. І навіть навпаки, я б цим в якомусь сенсі пишався. Але не всім щастить в житті. Ось і мені не пощастило. Але я не мучуся цим: нерозумно страждати від того, що не можеш змінити, передає Ukr.Media.

Давайте, краще, я розповім вам про мою національність. Вона така. Моя мати - Карпова Ніна Георгіївна. Зрозуміло - росіянка. Її мати була з раннього дитинства - сирота. Жила в людях, потім, після революції будувала Турксиб, Караганда, потім всю війну працювала прибиральницею і двірником.

Мамин батько (мій дід) Карпов Георгій Федорович втік від колективізації в місто, працював столяром, в 41 році пішов на фронт. Воював до літа 42-го, був сапером. Потрапив під обстріл під Ростовом. Без свідомості, всього зраненого його підібрали через добу і далі почалося - госпіталь, операції, знову госпіталь... Став інвалідом, все життя кульгав, дослужував вже санітаром у госпіталі.

У них було п'ятеро дітей. Син помер від тифу ще дитиною і четверо дочок. Моя мати - третя за віком.

Мій батько - німець, Кох Рейнгольд, в шестирічному віці був засланий в Казахстан. Де мало не помер від голоду під час війни. Вижив. Вивчився на автомеханіка. Потім закінчив інститут. Будував Волзький автозавод і потім все життя до самої смерті на ньому працював. Мав ордени та медалі " за доблесну працю...

До чого я розповідаю все це? А ось до чого. Мій дід, вже коли моя мати вийшла заміж за мого батька, іноді випиваючи, починав плакати і розповідати про війну. У нього розповіді виходили негламурні і все більше про кишки на гілках дерев і про гори трупів його однополчан, які вони (сапери!) ховали у величезних ямах після кожного бою...

Я хлопчиськом його все більше про героїзм і подвиги розпитував, а він все своє: плаче і про якісь безглузді трупи мені розповідає. І війна у нього якась дивна була: ось іде колона. Йде, йде... Потім повертає. Потім по пояс в снігу. Потім обстріл. Потім закопують своїх мерців. Потім знову йдуть по пояс у багнюці. Потім розгорнуть батарею і стріляти. Потім знову йдуть, форсують крижану річку. Лагодять мости - підривають мости. Потім знову обстріл і знову - закопують.

І потім на нього нападала заціпеніння. Він мовчки сидів і дивився в одну точку. І по його щоках текли сльози. А потім він показував рани. На нозі величезна діра, все стегно майже без м'язів. На животі величезний шрам. На щоці, ніби шаблею, осколком прорізало...

А потім він брав сокиру і ганявся за моїм батьком. "Я тебе фашистська сука щас порубаю на шматки! Мало ми вас повбивали, так я щас додам! Удавлю! Сволота німецька! Щоб ти здох!" Батько був значно молодший і сильніший. Він спочатку мляво відбивався, а потім йому набридало, він відбирав у діда сокиру, брав його за шкірку і замикав в сараї.

Дід звідти кричав: "Да ми вас подавили, як блощиць! Ми перемогли! Так наша армія сильніша за всіх! Ми всіх раздовбаєм! Ми всім помстимося!" Збиралися сусіди. Багато фронтовиків... Посміхалися, курили цигарки: "Знову концерт Федорич показує..."

Фронтовики дивилися на діда і примовляли: "Куди там - роздовбали... Бач, куди загнув..." Ми хлопчаками обурювалися: як не роздовбали? Ще як роздовбали! Он ми кіно бачили. А фронтовики на нас дивилися, сумно так посміхалися і говорили: "Роздовбали, роздовбали... Звичайно, роздовбали, як не роздовбали..." І ще: "Рейнгольд, ти на діда не ображайся! Відпусти його, ми щас його заберемо, вип'ємо і заспокоїмо."

Батько згідно кивав, віддавав їм ключі від сараю і йшов наостанок махнувши рукою і як би навіть витираючи сльози: у нього півродини в сталінських таборах згинуло: брати, сестри...

Ось така Перемога... А ми хлопчаками від усього цього запам'ятали тільки про "роздовбали". І що "якщо треба - ще раздовбаєм!" А як інакше: самі фронтовики підтвердили. І тепер це вже аксіома: роздовбали і ще можемо якщо треба...

Так, до речі: я так і не зрозумів, яка у мене національність?

Альфред Кох