Кілька років тому, в один з морозних днів, я випадково побачив гаманець, який лежав на дорозі. Всередині не було ніяких документів, тільки три долари, і лист, виглядало так, як ніби його перечитували по кілька разів на день протягом багатьох років, передає Ukr.Media.
На порваному конверті, крім зворотної адреси, нічого розібрати не можна було. Я відкрив листа і побачив, що він написаний у 1944 році, тобто більше 60 років тому. Я дуже уважно його прочитав, сподіваючись дізнатися що-небудь про власника портмоне.
«Дорогий Майкл! Моя мати заборонила мені зустрічатися з тобою. Пробач мене і знай, що я тебе люблю і завжди буду любити. Твоя Анна». Це було так зворушливо, що я вирішив знайти адресата, чого б мені це не коштувало, і повернути йому пропажу. Але як? Адже крім імені, у мене нічого не було...
І тоді я звернувся до оператору телефонної станції, щоб за адресою на конверті спробувати дізнатися номер телефону. «Дівчина, у мене до вас незвичайна прохання. Я знайшов гаманець і тепер розшукую власника. Може, ви мені підкажете номер телефону за цією адресою?» Проте дівчина відмовилася допомогти, так як не мала права розголошувати такі відомості. Але коли я їй розповів про незвичайний лист, вона запропонувала самої зв'язатися з абонентом і, якщо він погодиться поговорити зі мною, то вона нас з'єднає.
Я чекав хвилину, яка здалася мені вічністю. І ось, нарешті, я почув жіночий голос і запитав, чи знайома вона з якоюсь Анною? Так, відповіла жінка, тридцять років тому ми купили цей будинок у її матері. Але вже кілька років мати Анни живе у будинку престарілих. Я дам вам телефон і адресу, і може вам там зможуть допомогти...
Я подякував добрій жінкі і попросив координати будинку пристарілих. Відразу ж набрав номер і дізнався, що мати Анни, на жаль, вже померла, але сама Анна жива і знаходиться в іншому будинку пристарілих. Коли я туди зателефонував, пояснив, навіщо мені потрібна Анна, мені відповіли, що, враховуючи пізній час, скоріше всього вона мене не прийме. Але я відчував, що впритул наблизився до розгадки таємничого листа і тому проявив наполегливість.
Незабаром я вже був на місці. Разом з директором ми піднялися на третій поверх і увійшли в кімнату відпочинку, де я нарешті побачив Анну. Вона виявилася дуже милою літньою дамою, з теплою посмішкою і добрими очима. Я розповів їй про свою знахідку і показав лист.
Коли Анна побачила його, вона відвела погляд, глибоко зітхнула і промовила: «Я дуже його любила. Його звали Майкл Голдстайн. Але мені було лише шістнадцять років, і моя мати вважала, що я надто молода, до того ж Майкл був дуже гарним хлопцем, знаєте, як Шон Коннері, актор».
Вона глибоко вдихнула і, крізь сльози, ледь чутно промовила: «Якщо ви знайдете його, передайте, що Анна все ще любить його і так і не вийшла заміж. Ніхто для неї не зміг стати таким як він».
Я попрощався з цією леді і спустився на перший поверх. Там чергував охоронець, який запитав у мене чи допоміг мені візит до леді Анни.
«Принаймні, я знаю прізвище власника. Але я і так витратив майже день, тому почну пошуки, коли у мене буде вільний час». Вимовляючи ці слова, я машинально витягнув з кишені гаманець — коричневий шкіряний з переплетенням червоного шнурка.
І раптом охоронець закричав: «Я знаю, хто власник! Це пан Голдстайн! Він живе в сусідньому корпусі і коли виходить на прогулянку, постійно його втрачає. Принаймні, три рази вже точно!».
Почувши таке, я практично бігом повернувся до директора. Разом ми пройшли в сусідній корпус і запитали у медсестри, де зараз знаходиться Майкл Голдстайн.
Вона провела нас у кімнату, в якій, сидячи у великому, затишному кріслі, насолоджувався читанням приємний літній джентльмен. Директор запитав його, чи не втрачав він сьогодні гаманець. Літній пан оглянув свої кишені та винувато розвівши руки, промовив: «Ви абсолютно праві, він відсутній». На що директор відповів: «Ось цей добрий чоловік знайшов його і повертає вам».
Старий з видимим полегшенням звернувся до мене: «Чим я можу віддячити вам, молодий чоловіче? Яка винагорода вас влаштує?» «Мені нічого не треба. Але я повинен сказати вам дещо. Я дуже шкодую, але мені довелося прочитати лист. Я ж мав якось розшукати господаря портмоне». Посмішка на обличчі старого зникла. «Ви читали листа?!» «Я не тільки прочитав, але я думаю, що знаю, де ваша Анна».
Він здригнувся і зблід. «Анна? Ви знаєте, де вона? Як вона? У неї все в порядку? Будь ласка, скажіть мені, я дуже хочу її побачити!». Схопивши мою руку, літній пан сказав, «Ви знаєте, коли я отримав цей лист, моє життя закінчилася. Я так ніколи і не одружився. Я завжди любив тільки мою Анну. Будь ласка, проведіть мене до неї!».
І ми пішли. Анна все ще сиділа в кімнаті відпочинку, адже з нашого візиту до неї не минуло й години. «Анна», м'яко сказав директор, «Ви знаєте цю людину?» Майкл і я застигли в німому очікуванні в дверному отворі. Вона подивилася на мить, але не сказала ні слова. «Анна, це — Майкл. Майкл Голдстайн. Ви його пам'ятаєте?» «Майкл? Майкл? Це — ти!» А літній, витриманий джентльмен, не приховуючи сліз, простягнувши руки, повільно йшов у її бік.
Вона кинулася йому назустріч і вони міцно обнялися.
Ми залишили їх наодинці, а самі вийшли в коридор. «Так, несповідимі шляхи господні!», сказав я філософськи. А директор відповів: «Якщо це має статися, воно обов'язково буде. Неважливо коли, але це буде!».
Через три тижні я отримав запрошення на весілля. Чудове і прекрасне весілля стало справжнім святом для всіх мешканців будинку престарілих і персоналу. Майкл в темно-синьому костюмі виглядав дуже імпозантно, а Анна в бежевому платті була просто красунею.
Після весілля Анна і Майк оселилися у власній кімнаті, і якби ви коли-небудь хотіли б побачити 76-річну дружину та 78-річного чоловіка, що ведуть себе як два підлітка, то ви повинні обов'язково побачити цю пару. Вони все життя любили тільки один одного і після довгих 60 років їх мрії збулися!
