Забортну воду пити не можна — у ній занадто багато солі. Тому прісну воду на вітрильниках майже завжди везли із собою: у дерев’яних бочках, сотнями. У дорозі запас поповнювали — приставали до берега, ловили дощ вітрилами, у холодних морях кололи лід з айсбергів.
Берегли цю воду суворо. Герман Мелвілл, автор «Мобі Діка», у 1840-х служив матросом на американському військовому фрегаті й згодом описав його в романі: біля бочки з питною водою вдень і вночі ходив вартовий з багнетом — стежив, щоб ніхто не забрав більше, ніж належало.
Переганяти морську воду пробували здавна, але до XIX століття отримували її небагато, а по-справжньому це завдання розв’язали пароплави.
Скільки води брали і як її ділили
Бочки укладали в трюм ярусами. Вони були різні, найбільші — майже на тонну води. На великому кораблі набиралися сотні бочок: американський фрегат «Констітьюшн» у 1813 році взяв близько 178 тонн. Французький флот брав запас на три місяці плавання.
Пили за нормою. На американському флоті матросу мали видавати близько двох літрів води на день. На британському, воду спершу майже не пили: кожному видавали близько чотирьох літрів слабкого пива. Пива вистачало приблизно на місяць, потім його замінювали вином або ромом, і черга доходила до бочок.
А ром розводили водою. У 1740 році британський адмірал Едвард Вернон наказав видавати матросам ром, змішаний із водою один до чотирьох, — щоб команда менше напивалася. Так з’явився грог — за прізвиськом адмірала, Old Grog.
Чимало прісної води йшло на кухню: на американських і голландських кораблях у ній перед варінням вимочували солонину. Брати питну воду на прання забороняли — прали, коли вдавалося набрати вдосталь дощової. А якщо плавання затягувалося, норму скорочували: на кораблі «Глостер» з ескадри Джорджа Енсона у 1741 році давали близько пів літра на людину на добу.
Чому вода в бочках псувалася
Вже через кілька днів вода в бочці могла почати псуватися. На шорсткому дереві зсередини наростав слиз із бактерій, він забирав із води кисень, і вода каламутніла й пахла тухлими яйцями. Літописець експедиції Магеллана Антоніо Пігафетта записав, що в Тихому океані пили воду «жовту й смердючу».
Моряки знали, що з цим робити: бочку відкорковували заздалегідь, за пів дня — добу до роздачі, і давали воді постояти на повітрі. Каламуть осідала, запах зникав. Добрими для води вважалися дубові бочки, обпалені зсередини, щоб вода не псувалася. Бочки з-під вина чи пива для води не брали в ній вода не ставала свіжою.
Щоб зіпсована вода здавалася хоч трохи кращою, до неї додавали оцет, деревне вугілля або лимонний сік.
Де брали воду в дорозі
Найнадійніший спосіб — берег. Дорогою намагалися заходити туди, де є вода: Канари, Острови Зеленого Мису, острів Святої Єлени. Колумб перед переходом через Атлантику набрав воду на канарському острові Гомера. На берег відправляли шлюпки з порожніми бочками, наливали з ручаїв, криниць і навіть калюж, а каламутну воду проціджували через ковдру.
У відкритому морі чекали дощу. Над палубою розтягували вітрила й тенти, затуляли зливні отвори й черпали воду просто з дощок, наповнюючи бочки. Така вода гірчила від смоли на вітрилах і снастях.
У холодних морях виручали айсберги — це прісний лід із льодовиків. У січні 1773 року в Південному океані шлюпки з корабля Джеймса Кука за п’ять-шість годин набрали льоду приблизно на 15 тонн води. Лід кололи сокирами й розтоплювали в казані. Кук записав, що топити лід довго, але швидшого способу запасатися водою він не бачив.
Чому морську воду рідко опріснювали
Що пара з солоної води виходить прісною, писав ще Арістотель. Англійський мореплавець Річард Гокінс у 1593 році переганяв морську воду для своєї команди. Але довго це залишалося дивиною: води виходило мало, часто непридатної для пиття, а зробити більшу установку не вдавалося.
Справа зрушила у 1770-х, коли британець Чарльз Ірвінг пристосував перегінний апарат до казана корабельної кухні: воду переганяли, поки варилася їжа. В експедиції Константіна Фіппса до Північного полюса у 1773 році такий апарат давав близько 150 літрів на день. Стояв він і на кораблях Кука, але Кук називав його лише невеликим запасом на випадок нестачі — головною залишалася вода в бочках.
Що змінили залізні цистерни та пароплави
У 1813 році британський флот отримав першу тисячу залізних цистерн замість бочок. Бондарні дошки тоді подорожчали, а в залізі вода до того ж перестала псуватися: не було дерева, на якому росте слиз. Зате цистерни іржавіли, і руду воду моряки прозвали «корабельним портвейном».
Пароплави спершу додали клопоту: прісної води потребували й їхні казани. Перші казани живили забортною водою, і в них відкладалася сіль. У 1860-х казани перевели на прісну воду, і її стали опріснювати просто на борту — великому військовому кораблю на повному ходу потрібно було до сотні тонн на добу.
Питну воду ще на перших колісних пароплавах отримували з того самого казана: пару відводили до машини, щоб у неї не потрапило мастило, і охолоджували. А в 1880-х на кораблях з’явилися випарники, що давали воду і казанам, і команді.
Чому в опрісненої води немає смаку
Хто ходив у довгі рейси, пам’ятає: опріснену воду п’ють неохоче. Смак звичайній воді надають розчинені солі та вуглекислий газ, а під час перегонки солі залишаються в казані. Виходить вода позбавлена смаку.
Ще у XVIII столітті хімік Джозеф Прістлі написав про воду Ірвінга, що вона абсолютно прісна, але без джерельної свіжості. Опріснювач француза Альфонса Норманді в 1850-х уже насичував воду повітрям — для смаку.
Тому опріснену воду для пиття «доводять»: на суднах додають у неї вуглекислий газ і карбонат кальцію, на берегових опріснювальних станціях мінералізують або підмішують трохи вхідної води.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!