На вітрильному військовому кораблі день починався з прибирання. Ще до п’ятої ранку вахту підіймали на палубу, і до сніданку дошки мали стати білими. Не блискучими, а саме білими, «як сніг», як їх описували самі моряки.
Година навколішки до сніданку
Перед прибиранням матроси знімали черевики й панчохи, закочували штани вище колін і далі працювали босоніж. Спершу палубу поливали забортною водою з помпи та відер. Двоє посипали мокрі дошки піском. Решта ставала навколішки з каменями в руках і терла палубу, поки та не світлішала.
Блиску від піску й каменя не буває. Вони знімають із дошки тонкий верхній шар разом із брудом, і дерево світлішає. Потім пісок змивали за борт і витирали дошки швабрами насухо.
Навколішки стояли годину-дві, а в Ла-Манші бувало й у мороз. Багато матросів потім скаржилися на хворі коліна. Працювали натщесерце, адже снідали близько восьмої, коли палуба вже була готова.
Більші камені називали «бібліями», а маленькі «молитовниками»
Англійською камінь для палуби називали holystone, тобто «святий камінь». Це м’який крихкий пісковик. На відкритих місцях терли великим важким каменем. У нього вставляли кільця, протягували мотузки, і матроси тягали його туди-сюди по мокрому піску.
Там, куди великий не пролазив, працювали ручними каменями. Більші з них звали «бібліями», а найменші, для щілин і кутків під гарматами, «молитовниками». З ними стояли навколішки, як на молитві.
Звідки взялася назва «святий камінь», точно ніхто не знає. У морському словнику 1867 року зібрано три версії. За першою, ним чистили палубу до неділі. За другою, для цього брали уламки надгробків із церковних цвинтарів. За третьою, з ним стояли навколішки.
Є й четверте пояснення. Камінь пористий, із дірочками, а «дірявий» англійською (holey) звучить так само, як «святий» (holy).
Біла палуба означала чистий корабель
У XVIII столітті на кораблі жили сотні людей, і флотські лікарі радили капітанам тримати житлові палуби чистими й сухими. У статуті британського флоту початку XIX століття так і записали. Чистота, сухість і свіже повітря потрібні для здоров’я, і капітан зобов’язаний їх забезпечити.
Верхні палуби мили щоранку. З нижніми, де матроси спали в гамаках, було складніше. Мити їх водою статут дозволяв, лише якщо дошки можна як слід просушити. Тож мили їх у гарну погоду, коли можна було відкрити гарматні порти (вікна в борту для гармат) і просушити палубу вогнем у залізних жаровнях. В інші дні ці дошки натирали сухим піском і каменем, а потім замітали.
Біла палуба була ще й обличчям корабля.
Коли з чистотою перестаралися
У 1796 році адмірал Джон Джервіс, майбутній граф Сент-Вінсент, радив капітанам улітку натирати палуби не лише вранці, а й увечері. На великому лінійному кораблі ця робота могла забирати до чотирьох годин.
Того ж 1796 року команда невеликого 24-гарматного корабля «Еврідіка» написала скаргу до Адміралтейства. Матросів змушували натирати палубу з четвертої до восьмої ранку, а того, хто зупинявся перепочити, жорстоко били. Скаржилися, щоправда, не на сам звичай, а на двох жорстоких офіцерів і просили прибрати їх із корабля.
Проти миття палуб водою в холод виступали флотські лікарі. У 1801 році адмірал Кейт скасував наказ мити палуби за будь-якої погоди, сказавши, що це шкодить здоров’ю екіпажів. У його флоті палуби стали натирати раз на один-два тижні, а в інші дні просто замітати. Та й сам Джервіс, коли командував флотом у Ла-Манші, на нижніх палубах замінив воду сухим піском і каменем.
На американських військових кораблях від води не відмовилися й пізніше. Письменник Герман Мелвілл, який служив матросом на фрегаті у 1840-х, обурювався офіцерами, які так люблять бачити корабель чистеньким. Три палуби фрегата заливали водою щоранку, навіть у мороз, і в похмуру погоду житлова палуба, де спали матроси, не висихала.
І щоб ніхто не сидів без діла
Був у цього звичаю й інший бік. Його добре видно із записів американця Річарда Дани, який у 1830-х ходив простим матросом на торговому судні. Він писав, що окрім ночі й неділі, кожен на палубі має бути чимось зайнятий. Коли корабель уже був готовий до виходу, деякі офіцери вигадували матросам роботу й змушували навіть відбивати іржу з якірного ланцюга.
У моряків щодо цього був жарт, перероблений із біблійної заповіді про шість робочих днів і сьомий день відпочинку. Дана записав його як «філадельфійський катехізис». «Шість днів працюй і роби все, що можеш, а на сьомий драй палубу й скобли якірний канат». У військовому флоті США натирати палубу посилали й як покарання за провину. У XX столітті багато моряків уже вважали, що камінь потрібен лише для того, щоб зайняти команду.
Камінь став флоту не по кишені
Дерев’яні палуби пережили вітрильники. Навіть на сталевих лінкорах зверху клали настил із тику, міцного тропічного дерева. Він захищав від іскор, коли залізо билося об залізо під час перенесення пороху, і не давав палубі так сильно розпікатися на сонці.
Але камінь із піском щоразу знімав із дошок шар дерева. У 1931 році міністр флоту США Чарльз Адамс оголосив, що палуби стираються так швидко, що грошей на їхній ремонт і заміну не вистачає. Тикова палуба нових крейсерів була завтовшки лише близько п’яти сантиметрів, а заміна такої палуби на одному крейсері коштувала 50 тисяч доларів. Відтоді камінь стали брати рідше.
Та остаточно він не зник. Улітку 1949 року курсанти на лінкорі «Міссурі» перед заходом у британський Портсмут натирали тикову палубу цеглою з піском і морською водою.
На яхтах тикову палубу каменем зараз терти не радять з тієї ж причини, що й у 1931 році. Виробник таких палуб попереджає, що жорсткий абразив знімає волокна дерева й дошка передчасно стає тоншою. Палубу просто споліскують прісною водою після виходу в море й час від часу миють м’яким засобом.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!