В Англії XIII століття, як і в більшості інших європейських країн, демографічна картина була доволі суворою. Через колосальну дитячу смертність (до третини дітей не доживали до п’яти років) середня очікувана тривалість життя від народження становила скромний 31 рік. Проте, якщо хлопчикові вдавалося вижити, подолати юнацькі хвороби й стати лицарем або заможним землевласником, він цілком міг розраховувати на 50-60 років життя. Ці цифри підтверджуються старовинними сувоями ченців церкви Христа в Кентербері. Але навіть на тлі цих показників одна група людей неабияк вирізнялася.
Здавалося, лицарі-тамплієри володіли таємницею якогось зілля. Дуже багато членів цього католицького духовно-лицарського ордену впевнено доживали до 60-70 років. І навіть у такому поважному віці їхнє життя частіше обривалося на полі бою від ворожого меча, а не від хвороб.
Як так вийшло, що тамплієри статистично жили на добрих 5-10 років довше за інших забезпечених аристократів, маючи такий самий ризик загинути й не маючи можливості потурати своїм гастрономічним примхам?
Невеликий екскурс в історію
Протягом майже двохсот років свого існування орден тамплієрів процвітав по всій Європі, досягнувши наприкінці XIII століття неймовірного піку у 15 000 — 20 000 членів. Утім, справжніх лицарів-храмовників серед них було близько 10-15% (півтори-дві тисячі), а решту складали сержанти, зброєносці, ремісники та священники. Лицарі ордену були одними з найкращих воїнів свого часу, тому їм необхідно було отримувати якісну їжу, водночас залишаючись у служінні церкві та суворо дотримуючись усіх статутів.
Проте, всупереч багатьом сучасним кіношним стереотипам, тамплієри вели напрочуд скромне життя. Вступаючи до ордену, вони складали обітниці бідності, цнотливості та послуху. Їм не дозволялося володіти дорогим майном, наживатися на бідняках чи навіть просто дивитися в очі жінкам. І це при тому, що завдяки пожертвам паломників та здобичі з хрестових походів сам орден був казково багатим — його фінансові можливості перевершували скарбниці багатьох європейських держав.
Звідки ми знаємо, що тамплієри доживали до поважного віку?
З надійних історичних джерел.
Наприклад, відомо, що у 1314 році Жак де Моле, останній великий магістр ордену, зійшов на вогнище у віці близько 70 років. Жоффруа де Шарне, страченому того ж року, було близько 63. Знаними довгожителями Середньовіччя були також магістри Тібо Годен, Гуго де Пейн та Арман де Перігор. І це лише кілька імен видатних полководців, які перетнули шістдесятилітній рубіж, зберігаючи ясний розум і здатність брати участь у бойових зіткненнях.
Таке виняткове довголіття лицарів для багатьох простих людей того часу здавалося дивом і часто пояснювалося особливим божественним даром. Але сучасна наука має цілком раціональне пояснення. Італійський лікар-гастроентеролог Франческо Франческі, професор Католицького університету Святого Серця в Римі, який присвятив чимало часу вивченню цього феномену, у своїй медичній статті доводить: саме грамотна дієта і суворі санітарні правила ордену безпосередньо впливали на їхнє довголіття та міцне здоров’я.
З чого складалася дієта лицарів?
Приблизно на початку XII століття французький богослов святий Бернар Клервоський допоміг ордену створити детальний перелік правил, який мав структурувати повсякденне життя храмовників. Цей звід став відомим як «Латинський статут», ухвалений на соборі в Труа 1129 року, і базувався на вченнях святих Августина та Бенедикта. Звісно, різні прецепторії (своєрідні філії ордену) по всій Європі могли мати певні регіональні розбіжності в продуктах, але загальні принципи харчування залишалися єдиними й непорушними для всіх.
Статут ретельно регламентував кожен аспект життя. Лицарі мусили захищати сиріт і вдів, уникати компанії відлучених від церкви та триматися подалі від спокус. Ці суворі рамки поширювалися й на харчування: що вони їли, як і з ким.
Лицарі були зобов’язані трапезувати всім братерством за спільним столом, але робили це в абсолютній тиші. Якщо, скажімо, комусь потрібна була сіль, він мав попросити сусіда передати її тихо, з повною смиренністю та покірністю. Після їжі всі мовчки дякували Богу. Залишки м’яса та скибки хліба неодмінно роздавали жебракам, а цілі хлібини дбайливо відкладали на наступні дні.
Попри суворі церковні пости й тогочасне упереджене ставлення до м’яса (вважалося, що воно розбещує плоть), тамплієрам офіційно дозволялося вживати яловичину, птицю тощо.
Їхній раціон напрочуд вдало балансував між релігійними обмеженнями та об’єктивними потребами організму. Храмовники вели активне бойове життя, носили важкі обладунки, тож просто зобов’язані були підтримувати форму, щоб залишатися найкращими воїнами Христа.
Що ж вони їли, аби дотримуватися постів і водночас мати сталеве здоров’я?
Рівно тричі на тиждень (зазвичай у неділю, вівторок і четвер) братам дозволялося їсти м’ясо. У неділю членам ордену високого рангу навіть дозволяли обід і вечерю з будь-яким видом смаженого м’яса. Історичні джерела свідчать, що найчастіше тамплієри споживали яловичину, птицю, шинку або солоний бекон. Порції були доволі щедрими — після трапези лицар мав залишити на тарілці достатньо їжі, щоб уволю «нагодувати двох бідняків». Брати зі східних прецепторій, з поваги до місцевих арабських традицій, рідше їли свинину, віддаючи перевагу баранині або курятині.
У понеділок, середу та суботу лицарі переходили на легшу дієту. Статут описував це як «дво— або триразове харчування овочами чи іншими продуктами нетваринного походження з хлібом». Насправді ж такий раціон, що нині дуже нагадує знамениту і корисну середземноморську дієту, включав не лише овочі. Лицарі споживали свіже молоко, сир, яйця, готували густі поживні каші з вівса чи бобових, багаті на клітковину рагу. Завдяки доступу до східних ринків, храмовники щедро присмачували страви дорогими спеціями — кмином і корицею, що було рідкісною розкішшю для інших європейців. У розкішних садах своїх прецепторій вони вирощували інжир, мигдаль, гранати, оливки, які також отримували як дарунки від східних братів.
Рівно раз на тиждень, у п’ятницю, орден дотримувався суворого посту, повністю відмовляючись від молока, яєць та будь-якої їжі тваринного походження. Головним джерелом білка ставала в’ялена або солона риба, яку церква до «тварин» не відносила. Також до раціону обов’язково входили фрукти. Прикметно, що хворих, поранених чи виснажених лицарів від цього посту звільняли. Щоб якнайшвидше повернути воїнів у стрій, їм спеціально давали м’ясо птиці та посилене харчування.
Хлібні перепічки та страви тамплієри запивали вином, але пияцтво в ордені суворо засуджувалося: «...якщо брат ордену звик пити багато, що перестає контролювати себе, і не бажає виправлятися, то треба покарати його за цю провину...» (зі Статуту).
Крім чистої води та молока, брати пили вино, але завжди в обмежених кількостях. Ба більше, вони часто розбавляли його водою та додавали екстракти трав, як-от алое, аніс чи кмин, які діяли як природні антисептики. Подекуди на столах з’являлося і пиво. Але для всіх існувало єдине правило: алкоголь дозволявся виключно «в помірних кількостях». Адже, як казав Соломон, «вино розбещує мудрих».
Окрім дієти, надзвичайно важливу роль відігравали санітарні правила. Поки більшість європейських королів нехтували елементарною чистотою, тамплієри в обов’язковому порядку мили руки перед їжею. А ті брати, які займалися ручною працею надворі чи доглядали за кіньми, категорично не допускалися до кухні. Ці санітарні норми, запроваджені ще до відкриття мікробів, стали результатом взаємодії з арабськими лікарями на Близькому Сході. Перейнявши їхні передові медичні знання, хірургічні навички та звичку до гігієни, храмовники вберегли себе від безлічі шлунково-кишкових інфекцій, які тоді масово викошували інші армії.
Орден тамплієрів був неймовірно багатим і прогресивним для свого часу, але глибокий зв’язок із церквою та дисципліна не дозволяли лицарям розслаблятися чи переїдати жирним м’ясом. Замисліться: їхні правила вражаюче схожі на сучасні поради від лікарів та дієтологів! Їжте багато овочів і бобових, дозуйте червоне м’ясо, слідкуйте за гігієною, дозволяйте собі хіба що келих вина і не забувайте про регулярні фізичні навантаження — тоді ви позбудетеся багатьох проблем зі здоров’ям у майбутньому.
Здається, рецепт довголіття був написаний ще у Середньовіччі — потрібно лише мати силу волі його дотримуватися.
Коментарі
Поки що немає коментарів. Будьте першим!