Навіщо моряки брали котів у плавання — і річ не лише в щурах

У 1949 році кіт Саймон із британського військового шлюпа «Аметист» отримав найвищу британську нагороду для тварин на службі — медаль, яку називають «Хрестом Вікторії для тварин». Поки пошкоджений корабель стояв на річці Янцзи, поранений осколками кіт продовжував знищувати щурів, що дісталися до мізерних запасів провізії. Він щодня обходив корабель разом з офіцером, піднімаючи дух поранених моряків. А коли він спіймав особливо лютого щура, команда зробила його «старшим матросом». З усіх котів в історії цю медаль отримав лише він.

Гризуни на суднах були справжнім лихом. Вони нищили припаси й вантаж зерна, псували дерево, гризли запасні вітрила в коморах, шкіряні троси стерна, а пізніше й електропроводку. Але котів брали в море далеко не лише заради полювання. На палубі муркотливий звір перетворювався на живий талісман, віщуна погоди та розраду для людей, на місяці відрізаних від землі.

Талісман удачі та хранитель вітру

Ставлення до котів на флоті залежало від країни. Нормандські рибалки та шведські матроси взагалі відмовлялися виходити в море, якщо на борту опинявся кіт. Натомість британські моряки вважали його щасливим талісманом, особливо чорного. В англійському порту Скарборо у XIX столітті дружини моряків тримали чорних котів удома, вірячи, що це вбереже чоловіків у плаванні. Через цей забобон чорні коти цінувалися там так високо, що їх постійно крали одне в одного.

В Японії від корабельної аварії оберігав триколірний кіт. Оскільки триколірними майже завжди народжуються самки, кіт-самець такого забарвлення — велика рідкість, і власник джонки, традиційного вітрильного судна, ладен був заплатити за нього майже будь-яку ціну.

За поведінкою корабельного улюбленця забобонно стежили. Тривожним знаком вважалося гучне нявкання на борту, яке віщувало важкий рейс.

У морському фольклорі залишилася історія рудої кішки Еммі з канадського лайнера «Емпрес оф Айрленд». Вона не пропускала жодного рейсу, але в травні 1914 року в порту Квебека раптом зійшла на берег. Матроси повернули її на борт, але Еммі знову втекла, залишивши на судні навіть своїх кошенят. Лайнер пішов без неї, а наступної ночі зіткнувся в густому тумані з вуглевозом і затонув.

Скривдити кота чи викинути його за борт означало накликати на судно раптову бурю. Моряки вірили, що кіт взагалі здатний утримувати або викликати вітер — досить замкнути його в шафі чи накрити горщиком. На американському острові Блок-Айленд розповідали байку про чоловіка, який на зло шкіперові посадив кішку в бочку, і вітрильник не міг дочекатися попутного вітру, поки полонянку не випустили.

Пухнастий барометр

До появи зведень погоди моряки та прибережні рибалки вгадували наближення шторму за котячими звичками. Коли кіт раптом починав носитися палубою й завзято гратися, на британському флоті казали, що він «несе бурю в хвості». Кота так міцно пов'язували з погодою, що легкі брижі від першого подиху вітру в штиль моряки досі називають «котячою лапою».

Біля кожного берега були свої прикмети:

• вилизує шерсть проти росту — на бурю або град;
• чхає, лиже лапи або старанно миє голову за вухами — на дощ (так вірили шотландські рибалки);
• витягується так, що лапи змикаються разом, — на негоду (ісландська прикмета);
• спить, підвернувши голову маківкою вниз, — на повний штиль (повір'я з Шетландських островів).

Ті самі прикмети століттями побутували й на суші, тож перевірити давні рибальські спостереження можна й сьогодні — за тим, як поводиться перед дощем або вітром домашній кіт.

Розрада в чоловічому колективі

На океанських вітрильниках початку XX століття майже в кожному рейсі жили коти або собаки. У закритому чоловічому колективі із суворою ієрархією відкрита ніжність між людьми була немислимою. Тварини давали матросам рідкісну можливість проявити ласку й отримати її у відповідь — кота можна було без сорому погладити, посадити на коліна або поговорити з ним після важкої вахти. Суворі на вигляд моряки насправді виявлялися найвідданішими котолюбами, а улюбленець, що спав у кубрику, допомагав створити подобу домашнього затишку посеред океану.

У портах Нової Англії та на заході Британії моряки особливо охоче брали на борт багатопалих котів — із шістьма й більше пальцями на лапах. Від бостонських суден такі коти розселилися по всьому узбережжю. Команди цінували їх за те, що широкі лапи допомагали тваринам спритно лазити по снастях і полювати на щурів, а до того ж багато хто вважав, що вони приносять удачу. Одне таке шестипале кошеня на прізвисько Білосніжка капітан судна колись подарував Ернесту Гемінґвею. За переказом, який розповідають у будинку-музеї письменника в Кі-Весті, саме від цієї кішки походить частина з майже 60 улюбленців, які живуть у садибі зараз: близько половини з них мають зайві пальці.

Відомі мореплавці з вусами

Деякі корабельні коти увійшли в морську історію нарівні з капітанами. На межі XVIII і XIX століть чорний кіт Трім із білими лапами обійшов навколо Австралії разом із дослідником Метью Фліндерсом, який уперше наніс обриси материка на карту. Кошеня народилося просто в морі, одного разу впало за борт, але змогло доплисти до судна й видертися на палубу по тросу, чим назавжди підкорило команду. У Сіднеї бронзовий Трім сидить на карнизі бібліотеки одразу за пам'ятником своєму господареві.

У серпні 1941 року світову пресу обійшов знімок із лінкора «Принс оф Вейлз»: Вінстон Черчилль при повному параді нахилився погладити корабельного кота Блекі, який під час виконання гімну вирішив перебратися по трапу на сусідній американський корабель. Після цього випадку матроси перейменували свого талісмана на Черчилля.

Найвідомішою морською легендою тих років став чорно-білий кіт Оскар, якого прозвали Непотоплюваним Семом. Розповідали, що лише за один 1941 рік він пережив загибель трьох кораблів поспіль: німецького лінкора «Бісмарк», британського есмінця «Козак» та авіаносця «Арк Роял». Документально підтверджено лише його порятунок з останнього судна, але байка припала до душі морякам. Після третьої корабельної аварії кота списали на берег: він жив у канцелярії губернатора Гібралтару, а потім до 1955 року — у домі моряків у Белфасті. Його пастельний портрет зберігається в Національному морському музеї в Гринвічі.

Епоха корабельних котів на британському військовому флоті завершилася до 1970-х років: через суворі карантинні правила та страх перед сказом брати тварин у плавання заборонили. Коли судно заходило з-за кордону в порт, кота доводилося замикати у внутрішніх приміщеннях, а щоб списати на берег — відправляти на піврічний карантин. Проте на деяких навчальних і музейних вітрильниках традиція жила майже досі: наприклад, на американському вітрильнику «Калмар Нікель» кішка Тулбокс носила офіційне звання «помічника капітана», а останній корабельний кіт зійшов на берег лише на початку 2020-х.